У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

ніякого сенсу, якщо немає грошей. Американець Поль Енгл зумів дістати гроші на свою задумку. І не просто одного разу пробив фінансування. Треба було це робити щороку, вибивати стипендію для кожного слухача, звертатися до федерального уряду і до приватних спонсорів. Але згодом авторитет майстерні та її керівника став таким великим, що місцеві кукурузники і свинарі почали вважати за честь жертвувати на неї кошти. Вже давно немає серед живих Поля Енгла, а справа його життя живе. І досі дають фермери Айови на письменницьку майстерню свої кревні гроші. Запрошують письменників до себе в гості, годують, не знають, де й посадити. І досі з’їжджаються з усієї Америки молоді й не дуже письменники до майстерні, до Айова-сіті. Бо добре їм тут, бо немає у світі кращого місця для письменників.

Та якби ж то тільки з самої Америки! У 1967 році, коли май­стерня вже існувала не один десяток років, Поль Енгл, гуляючи мальовничими берегами Коралвіл-Лейк зі своєю вірною по­другою та дружиною Хуалінг, вигукнув в екстазі: «А чому б нам не запрошувати сюди й іноземних письменників?! Це ж найбожевільніша ідея, яка тільки колись спадала мені на думку!» Ці Коралвіл-лейкські слова мандрують усіма передмовами до всіх виданих ним антологій. Адже на цю «найбожевільнішу ідею» Поль Енгл гроші також дістав. Так було створено International Writing Program, відому в народі як IWP. Невдовзі з усіх кінців світу до Айови вирушив перший заїзд. Відтоді в Айова-сіті побувало понад тисячу письменників більш як зі ста країн світу.

Що ж вони там робили? Гуляли берегами Айова-рівер. Пили віскі «Бурбон» на стипендію, яку їм, залежно від статусу, виплачував або держдепартамент США, або який-небудь приватний фонд. Писали, а більше набиралися вражень для писання в іншому місці. Спілкувалися зі слухачами з письменницької майстерні, збагачуючи одне одного духовно і цим утілюючи в життя найбожевільнішу мрію Поля Енгла — адже саме для такого спіл­кування створював він IWP!

Письменники їхали з усього світу — від Філіппін до Норвегії, від Ірландії до Нігерії. А чого б не їхати, як за все заплачено? Вимагається тільки хоч якось володіти англійською, брати участь у численних письменницьких акціях і прийняттях, а також ходити на екскурсії по місцях улюблених прогулянок Поля Енгла та Хуалінг — остання, до речі, ще жива, принаймні, була такою в 2011 році.

Чим IWP відрізняється від інших письменницьких при­тулків, яких по світу повно? Особливо їх багато в Німеччині, тих будинків творчості, де письменникам надаються окрема кімната і пристойна стипендія, на яку гості зі Східної Європи примудряються не лише добре поїсти протягом свого перебування, а ще й привезти гроші додому на ремонт квартири або на купівлю ненового автомобіля. І IWP також надає запрошеним письменникам щось подібне, але можливості писати майже не дає. Зате весь час влаштовує для письменників творчі вечори, куди приходять всі освічені айовіани, численні прийняття, зустрічі з нобелівськими лауреатами, які їдуть до Айови як на прощу, поїздки по кукурудзяних полях на тракторі, відвідини свинарників. І взагалі, це унікальна програма для письменників, яка не має світових аналогів!

Хоча без грошей ніякої путньої програми в життя не проведеш, та основне багатство будь-якої програми — не гроші, а люди, які в ній брали участь. Хто складає золотий фонд IWP? Це румунка Ана Баландіана, турок Орхан Памук, Славенка Дракуліч та Дубравка Угрешич із колишньої Югославії, арабо-ізраїльтянин Антон Шаммаз, ірландець Себастьєн Барі, поляк Антоніо Лібера, росіяни Едуард Родзинський та Віктор Пєлєвін. До речі, росіян та інших з СРСР на програму до «перебудови» не запрошували, не хотіли контактів із КДБ, хоча письменниками з країн так званої «народної демократії» не гребували. Болгари, поляки та інші угорці в програмі не переводилися. У 1969 році вже мав на руках авіаквиток до Айови молодий чеський письменник Вацлав Гавел. Але не долетів, бо сів. Коли по багатьох роках він склав повноваження Президента Чехії, програма привітала його з тим, що він уже більше не політик, а знову письменник.

А з СРСР першим 1986 року приїхав дитячий письменник, відомий перекладач Вінні Пуха Борис Заходер. У 1990 за­вітала Юнна Моріц. Її, російськомовну єврейку, до речі, сприйняли в Айові за українку, бо вона багато розповідала про Київ. Потім їхали інші росіяни — були на програмі майже кожен рік. У 1991 році був міністр культури Вірменії Бер Зейтунцян. Були люди від Литви і Латвії. Від України у 1993 році був відомий драматург Ярослав Стельмах.

Не буду казати про всю Америку, а в університетському міс­ті Айова-сіті письменників і шанують, і люблять. Варто десь з’явитися з фірмовою торбою IWP, відразу гарантовано підвищену увагу. «Ви — дуже знамениті у своїй країні, якщо ви тут», — шанобливо тиснуть руки письменникам світу прості айовіани. І як це так вийшло, що амбітні українські письменники у своїх мандрах за світовою славою не заїхали до цього благословенного краю? Який був би багатющий додатковий матеріал вішати локшину на вуха простим українцям!

Метафора співчуття

Я не належу до загалу яскравих ораторів, які привертають увагу своїми публічними промовами. То ціннішою є пам’ять про нечисленні виступи, коли приходив несподіваний успіх. Чи не найбільший успіх мала моя невеличка доповідь на конференції «Емпатія в мистецтві й повсякденні» в Університеті штату Айова. Тема моєї доповіді була Переклад шекспірівських сонетів у сталінських таборах як метафора емпатії. Я хотіла в рамках відведеного часу трохи сказати про таку невідому для тої аудиторії екстремальну практику, як український художній переклад у часи, коли тоталітаризм у СРСР сягав найжорстокішої своєї форми. Щоби підійти до цієї теми, треба було сказати спершу і про російський літературний переклад у ті самі часи, бо загалом про радянську школу перекладу щасні американські інтелектуали, які перекладають поезію буквально, не переймаючись