У черзі за святою водою - Євгенія Анатоліївна Кононенко

англієць, шотландець, може, ще африканець налякає...

Сам Падді, до речі, на шостому десятку ще не зробив свого вибору. Але всі його подруги були і є ірландками з націоналістичних католицьких родин. І ті дівчата, з якими він проводить вечори під час тимчасового перебування в Америці на письменницькій програмі, також усі ірландки.

— Отже, в британсько-ірландських стосунках нині панує повна ідилія.

— Ні, ідилії нема, є певні зміни порівняно з минулим. Почати з того, що зникає одвічний тягар злиденної Ірландії. Ще років двадцять тому Ірландія була найбіднішою країною Європи. Зараз дві третини ірландців живуть цілком на бри­танському рівні. Але, звісно, пам’ять про «криваву неділю» ще жива...

Певне, нема країни, яка не мала б у своїй історії «кривавої неділі». В Ірландії вона була в 1972 році. Без політики не виходить. Про політику і книга Падді Вудворта, яка зро­била його відомим письменником. Його книга «Брудна війна чистими руками» — про терористичні методи, що їх застосовує іспанська демократія в боротьбі з тероризмом баскської терористичної групи ЕТА. Був час, коли Падді довго жив в Іспанії — влаштувався учителем англійської, не знайшовши роботи на батьківщині. Він досконало знає іспанську, має друзів і серед іспанців, і серед басків.

— Чи думали ви про північноірландську ситуацію, коли писали вашу книгу?

— Коли писав — не думав. Але тепер працюю над кни­гою, де намагаюся порівняти північноірландську та баск­ську ситуацію. Для тероризму завжди є причини. До теро­ристичних методів боротьби штовхають відчай і зневіра в інших методах. Завжди треба намагатися не засуджувати терористів, а зрозуміти їх. Але з іншого боку — тероризм — завжди тероризм. Я знаю зсередини ірландську ситуацію і не можу на сто відсотків виправдати ірландських терористів. Вони також у багатьох ситуаціях діють нечесно.

Ірландсько-британський, басксько-іспанський, чеченсько-російський конфлікти, тут і справді можливе якщо не спів­чуття до терористів, то розуміння їх. А арабські теракти в Америці — тут взагалі дуже складно щось зрозуміти...

Так, кожна ситуація має свої особливості, не можна переносити досвід однієї ситуації на іншу...

Це стосується й культурної ситуації. Українська культурна ситуація інша, і українська культурна ідентичність базується на іншому, не на тому, що й ірландська, і тому термін «ірландизація» смішний, якщо не безглуздий. Українська мовна ситуація, за всієї її несприятливості, є суттєво кра­щою, принаймні за ірландську. Ми не маємо права судити ірландців за те, ЩО вони зберегли і втратили протягом своєї нелегкої історії та які на те були об’єктивні причини. Завжди є люди, котрі з якихось міркувань принципово говорять мовою загроженої культури. Але в рядового громадянина така позиція, здебільшого, пов’язана з додатковими зусил­лями, що їх люди в загальному випадку докладати не готові, попри всі патріотичні налаштування. Адже в житті стільки всіляких проблем, окрім мовних! Так воно в Ірландії, так воно в Україні.

І все ж українські та ірландські втрати й надбання порів­нювати неможливо, це все одно, що порівнювати літри й кіловат-години. Свято Хелоувін, яке широко святкується в англомовному світі, а в результаті глобалізації прийшло і до нас, уважається ірландським, давньокельтським. Але гарбузи, які ритуально застосовуються в Хелоувіні, в Ірландії не ростуть. Ростуть тільки сірі невиразні турнепси. А яскраві сонячні гарбузи в Ірландії привозні й дуже дорогі. Зате дешевих гарбузів повно в Україні, але вони традиційно використовуються для іншого...

Рай для письменників серед кукурудзяних полів

Останнім часом в Україні ведеться достатньо жвава дис­кусія на тему: чи потрібна спеціальна освіта для пись­менників? Цьому питанню присвячуються великі площі на шпальтах газет, годинні телепередачі (сама брала участь), у дискусію втягаються абсолютно сторонні люди. Голосно звучить, зокрема, й негативна оцінка літературної освіти, мовляв, найкращі письменники світу її не мали, одначе створили і «Людську комедію», і «Анну Карєніну», і «Гайдамаків».

А от у Сполучених Штатах Америки питання про необ­хідність письменницької освіти не стоїть: звичайно, потрібна, якщо під неї можна отримати фінансування! Майже в кожному університеті США викладається такий курс, як creative writing. Адже треба забезпечити роботою американських письменників, які навіть у цій заможній країні рідко живуть винятково літературною працею. По­дібні курси читаються переважно для студенів, які вивчають англійську літературу. І спеціалізовані факультети, де creative writing є, так би мовити, профільною дисципліною, такі собі літературні факультети, те, що американці іменують writing workshop, існують у кількох американських університетах. Найбільшу славу в Америці та за її межами має такий факультет в університеті штату Айова.

Штат, всесвітньо відомий своїм кукурудзівництвом, а в межах своєї країни славиться ще й могутнім свинарництвом, а більше нічого специфічного не приніс світовій славі своєї великої держави, відомий в інтелектуальних колах Америки саме завдяки вже згаданій writing workshop, письменницькій майстерні, де американські громадяни з усіх штатів вчаться на письменників. Вчаться люди різного віку — і студенти, які не закінчили повного курсу університету й перевелися сюди, відчувши своє письменницьке покликання, і люди, які здобули освіту давно, довго працювали за фахом, а потім, знов-таки, збагнули, що їхнє місце тут.

Біля витоків письменницької майстерні університету шта­ту Айова стояв унікальний чоловік Поль Енгл. Непоганий письменник, автор милих старомодних римованих віршів і добрих дитячих казок, він був блискуче освічений, багато подорожував, мав талант педагога, а найбільш за все на світі любив молодих письменників — бувають і такі люди на нашій грішній землі. Він і створив письменницьку майстерню ще в 30-ті роки ХХ століття. Але що значить створив? Підібрав педагогічний колектив, розробив навчальні курси, набрав слухачів? Усе це не має