Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Та звичайно! Мабуть, боявся спізнитися на побачення. «Ти куди?» — запитай Пеліною, коли він ступив до дверей. «Та хіба не знаєш? У вбиральню!» Ми й повірили йому. Чекаємо чверть години, потім ще стільки, а Адріана нема та н нема. Тоді я й кажу жартома: «Хлопці, мабуть, наш Томеску впав у клозет». А Барбу перебиває мене: «Ну й дурень же ти. Я певен, що він теж. уже волочиться за жінками, як Уля. Я ж оце недавно виходив і не бачив його». Правда, Барбу?

— Авжеж! Дивись, Уля, Адріан відіб'є в тебе любку…

— А де ж це ти вештаєшся, гультяю? — жартівливим тоном запитав Бурлаку.

Уля не відповів нічого.

«Дурнуваті! — вилаявся він стиха. — Вилежуються тут і не подумають, що їхній товариш у цю мить, можливо, у великій біді. — Проте відразу й докорив собі: — Звідки ж їм знати, вони ж нічого й не підозрівають».

— Ми саме говорили про це вбивство молодшого лейтенанта Войнягу, — мовив Пеліною. — Ти що-небудь знаєш?

Проте Уля наче й не почув цього запитання. «Що ж його тепер робити? — турбувався він. — Піти й повідомити капітанові Георгіу?» Тим часом знадвору почулося жалібне скавучання.

— Знову виє, щоб він уже сказився! — кляв собаку Мардаре.

— Кажуть, пси виють лише на місяць. А він, бач, як розходився, навіть у цю темну ніч.

Передчуваючи щось недобре, Уля вийшов надвір.

— Куди це він, навіжений? — подивувався Бурлаку.

— Та біс його знає! — відповів Барбу і одвернувся лицем до стінки.

Побачивши Улю, собака заскавчав сильніше. Терся біля ніг, хапаючи зубами за поли, і біг уперед.

— Йди, Рябчику, йди. Здається, я тебе вже розумію.

Пес повернув у сад. Уля, засвітивши ліхтарик, побіг за ним слідом. Собака знову завив. У суворій нічній тиші його жалібне виття наче віщувало смерть. Раптом світло ліхтарика вихопило з темряви обличчя Томеску, який лежав під молодою черешнею, розкинувши руки. Лице шифрувальника почорніло, з рота тоненькою цівкою струміла кров.

Уля помацав чоло Томеску, тремтячими руками розстебнув його кітель і приклав вухо до грудей, — життя в тілі ще боролось, воно не поступалося перед кістлявою примарою смерті.

Зрадівши, взяв капрала на руки і поніс його до хати.

А собака все стрибав, скавчав і радісно дзявкотів.

Побачивши закривавленого Томеску, шифрувальники вмить скам'яніли. Бурлаку як лежав на столі, так і не поворухнувся.

— Встань! — визвірився на нього Уля, відчувши, що ось-ось знепритомніє від незвичайного напруження.

Шифрувальник миттю схопився і допоміг Улі покласти пораненого на стіл.

А інші, збентежені й перелякані, мовчки дивились на все це, не насмілюючись підійти ближче.

Один тільки Барбу Васіле не розгубився.

— Мертвий? — запитав він спокійним голосом. І, вставши з лавки, підійшов до пораненого, помацав його за чоло. — Ще ні, але довго не протягне.

Ці слова наче пробудили Улю від сну.

— Ми мусимо його врятувати! — сказав він впевнено. — Нам дорога кожна хвилина… Ти, Бурлаку, побіжи й розбуди лікаря Стетеску. Скажеш, сталося велике нещастя. Хай захопить з собою всі інструменти. Тільки хутко!..

— А коли він не схоче?

— Ти попроси його. В крайньому разі, скажеш, що це розпорядження пана генерала. І не бійся… Ну, чого ж ти стоїш?

— Ти що, з'їхав з глузду? Невже я побіжу в сорочці і кальсонах?

— То одягни шинелю і йди… Тільки візьми з собою рушницю!

Ці слова вже звучали як наказ, і Бурлаку послухався.

— А ти, Мардаре, біжи на КП. Хай черговий офіцер повідомить панові капітанові Георгіу. Подзвони в автороту, щоб звідти вислали машину за підполковником Стетеску. Ти, Пеліною, піди й поклич капітана Смеу. В нього ж немає телефону. Та зрештою це ж зовсім близько.

— А я? — запитав Барбу Васіле.

Уля якось пильно поглянув на нього, а тоді вимовив:

— Ти зостанешся зі мною!..

Коли всі вийшли, Уля Михай припав головою до грудей пораненого: серце Томеску ледве билося

Витер долонею краплі поту на лобі і важко зітхнув.

— Давай повернемо його! — попросив раптом Барбу. — Він поранений у спину.

Уля помітив, що руки Барбу весь час тремтіли, а обличчя його було таке ж бліде, як і в пораненого капрала.

— Піди й розбуди хазяйку. Нехай розпалить у печі і нагріє води.

Зоставшись сам, Михай вийняв з ранця ножиці, розрізав ними кітель і сорочку. Між лопатками на спині побачив глибоку рану.

— Мабуть, помре… Втратив багато крові, — безнадійно махнув він рукою.

На вулиці зупинилась машина. Голосно загавкав собака. А незабаром почувся і голос лікаря Стетеску.

— Нарешті! — зрадів Михай, відчувши якусь надію. Разом з підполковником Стетеску до хати зайшли Смеу, капітан Георгіу та санітар Панделеску. Глянувши на рану, лікар вигукнув:

— Ох, і удар!..

— Чим же його поранено?

— Багнетом…

Помацавши пульс, Стетеску зробив укол і почав перев'язувати рану.

— Що робиться всередині, не знаю!.. Все залежить від того, які органи пошкоджено, — сказав він більше собі, ніж комусь іншому.

Перев'язавши пораненого, звернуся до Смеу:

— Пане капітан, хай хтось з ваших хлопців викличе карету швидкої допомоги.

Хвилин через п'ятнадцять пораненого Томеску вже везли в санітарній машині до найближчого польового госпіталю.

Підполковник медичної служби Стетеску, намагаючись заспокоїти капітана Смеу, якого ця подія найбільше вразила, мовив:

— Не сумуйте, Смеу. Якщо не пошкоджено важливих, органів, то хлопець ще видужає. Я подзвоню начальникові шпиталю майорові Кочю і попрошу його звернути увагу на вашого шифрувальника. А завтра навідаюсь туди й сам. Па добраніч, панове!

Коли Стетеску вийшов, капітан Георгіу запитав: