Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин
І коли я повторив її за ним, він запитав:
— Тобі вже показували її раніше?
— Ні, пане, ніколи!
— Виходить, ти вперше в житті тримаєш смичок?
— Авжеж!
— Який же ти молодець!
Полещений похвалою вчителя, я почав ще і ще повторювати гаму. І тоді, мабуть, в усьому світі не було щасливішого за мене хлопця. Все наче марилося, як у чудовому сні.
Але в'їдливі, зневажливі слова Темістокле повернули мене до дійсності.
«Та перестань ти вже, Адріане! — проказав він. — Хіба ти не чуєш, як жахливо скрипить твоя коробка? Їй місце тільки на смітнику!.. Ось краще послухай мою…»
І він заграв. Із своєї скрипки, привезеної з-за кордону, Темістокле видобував чисті, чарівні звуки!.. Тоді як з моєї… Та що казати… Його скрипка заливалась соловейком, а моя тільки вищала.
Я ледве стримався, щоб не заплакати. Пішов додому, не сказавши йому й слова. А там жбурнув скрипку на підлогу і потрощив її ногами. Ох, і попало ж мені тоді від батька. На цьому моя музична наука й скінчилась.
Темістокле стало жаль мене: він просив вибачення, навіть плакав.
Звичайно, я помирився з ним. Але з тих пір більше ніколи не брав у руки скрипки.
Ось яка в нього натура. У ліцеї ми з ним приятелювали, іноді сварилися. А після закінчення навчання наші дороги розійшлися. Він поїхав до Бухареста, мені ж батько підшукав роботу в Яссах. Працюючи, я міг на власні гроші вчитися в університеті. Пізніше ми зустрічалися кілька разів на канікулах, але вже не відновлювали попередніх дружніх стосунків. За всю війну ні разу не бачились. А оце недавно зовсім випадково я почув, що в полку «Сирет» служить офіцер Войнягу. Я так і подумав, що це Темістокле. І от сьогодні ми зустрілися. Я саме йшов до шевської майстерні. Молодший лейтенант Войнягу зрадів, побачивши мене. Я теж… Як-не-як, колись ми приятелювали. Ну, й до того ж приємно зустріти на чужині земляка. Виявилось, що нам по дорозі, отож ми й пішли далі, дружно розмовляючи. Біля майстерні зупинилися. Войнягу попросив провести його до підводи, тільки я відмовився. Вже кінчалась обідня перерва, а мені треба було ще полагодити черевики. Оце й усе, що я можу розповісти вам про молодшого лейтенанта Войнягу Темістокле.
Запитання: По дорозі до майстерні ви зупинялись?
Відповідь: Хіба це так важливо?
Запитання: Я тебе запитую і прошу відповідати. Хай тебе не цікавить, важливо це чи ні. Кажи, зупинялись?
Відповідь: Так, на кілька хвилин. Щоб потиснути один одному руку і обмінятися словами звичайного привіту, як добрі знайомі, що довго не бачились.
Запитання: Ти казав, що тобі приємно було зустрітися з ним…
Відповідь: Авжеж. І тут нема нічого дивного.
Запитання: Значить, ви зупинилися лише для того, щоб люб'язно привітатися?
Відповідь: Так точно.
Запитання: Тоді як ви встигли за цих кілька хвилин посваритися?
Відповідь: Посваритися? Дурниці! Кому тільки це могло спасти на думку?
Запитання: Є такі, що чули вашу суперечку. Отже, тобі краще не відмовлятися.
Відповідь: Я не уявляю, як це можна чути сварку, якої зовсім не було.
Запитання: І все-таки ми маємо свідчення, що ви сварились. Хіба ніхто не проходив повз вас, коли ви… так люб'язно віталися?
Відповідь: Не пам'ятаю.
Запитання: А спробуй пригадати.
Відповідь: Можливо, хтось і проходив… але я не бачив. Та хіба це має якесь значення? Запевняю вас, ми не сварилися. Коли хтось намагається свідчити про суперечку, то хай він скаже, навколо чого вона велася. Може він це зробити?
Запитання: Ні, бо ви відразу й замовкли. Отже, що це за сварка?
Відповідь: Прошу вибачення, але я вже нічого не тямлю. Хтось свідчить, що ми сварилися. Але коли цей чоловік нічого не чув, то як він може твердити, що то була сварка. Це вже здається мені безглуздям.
Запитання: Слухай, Томеску! Я хочу звернути твою увагу на те, що виправдуватися такими словами просто смішно. Як людина розсудлива, ти мусив би це зрозуміти. Ну й що з того, що свідок не чув вашої сварки. Дуже часто нам досить лише поглянути на когось, щоб сказати, що він робить.
От давай уявимо таке. Ти сидиш у кімнаті і дивишся через вікно в сусідній двір, де лаються двоє чоловіків. Голосу і слів не чути, проте з їхніх рухів видно, що вони сваряться. Бо в таких випадках люди вимахують руками, а в очах у них з'являється лють і злість. З виразу розчервонілих облич, з поруху губ стане зрозуміло, що вони вимовляють зовсім не люб'язні слова.
Ось так і в тебе… Той, хто доводить, що ви сварилися, зрозумів це з вашої поведінки. Ти сам був такий червоний, наче тобі надавали ляпасів. Як бачиш, даремно тільки заперечуєш… Востаннє питаю тебе: через що ви сварилися?
Відповідь: Ми зовсім не сперечалися. Від своїх слів я не відмовлюсь ніколи.
Запитання: Добре. Облишмо це. Отже, ви йшли разом з Войнягу тільки до майстерень? Тобто зупинились напроти інтендантства. Так?
Відповідь: Ні, бо, як вам відомо, майстерні стоять трохи ближче…
Запитання: Значить, майже біля інтендантства… А чи не зміг би ти сказати, коли ви попрощалися?
Відповідь: Точно не знаю, у мене не було годинника. А приблизно хвилин п'ятнадцять на четверту…
Запитання: Чи не бачив ти кого-небудь біля майстерні, коли ви розходились?
Відповідь: Ні. Я не роздивлявся…
Запитання: А постріл чув?
Відповідь: Авжеж!
Запитання: Де ти був тоді? У шевця?
Відповідь: Ні!
Запитання: Ти вже вийшов
