Зірка впаде опівночі - Теодор Костянтин

— Як все це сталося?

Уля розповів начальникові другого відділу про розмову з шифрувальниками, згадав і про собаку, який допоміг йому знайти пораненого.

— Покажи нам те місце!..

Хлопці хотіли подивитись і собі, але капітан Смеу порадив їм лягати спати.

Коли вийшли надвір, до Улі знову підбіг хазяйський собака.

— Любий песику, — погладив його контррозвідник. — Ти ж такий розумний. Скільки стоятиму в цьому селі, на обід і вечерю будеш мати добру страву.

Втрьох вони вийшли в сад.

— Дивіться! — сказав Уля, присвічуючи ліхтариком. — Ось тут він і лежав. Бачите, скільки крові?.. Е, а це що таке? — запитав, показуючи на кривавий слід, що кривуляв поміж деревами. Мовчки пішли далі. Недалеко від вбиральні побачили ще одну калюжу крові. Ось тут він його й заколов. Сховався за клозетом і підстеріг Томеску. А потім відтягнув тіло в сад, щоб встигнути сховатися…

— Бідолашний Томеску! Коли б я знав, що вбивця поспішатиме, то заарештував би його відразу.

— Однаково було вже пізно. Його зарізали щонайменше годину до того, як ти подумав про арешт.

— Це правда, а проте шансів на врятування ми мали б тоді більше… Скільки він втратив за цей час крові!..

— Не розумію! — здивувався капітан Смеу. — Ви хотіли його заарештувати? За що?

— Дорогий Смеу, ні я, ні пан Уля не встигли тобі розповісти останньої події. Це ціла історія. Поговоримо вже по дорозі.

— Одного я ніяк не збагну! — заговорив Уля, дивлячись на калюжу крові. — Як це злочинець утік, не добивши Томеску? У нього не було часу? В усякому разі, якщо капрал виживе, то вбивця дорого заплатить за свій поспіх.

— Ти вважаєш, що Томеску зможе впізнати його? — висловив свій сумнів начальник другого відділу.

— Ні, я про це не думав. Важко уявити, що він зміг розгледіти бандита в таку темінь. До того ж не забувайте, що його вдарили в спину. Якщо вбивця діяв так рішуче, то в нього, звичайно, були якісь серйозні причини. Мабуть, боявся, що свідчення капрала допоможуть нам викрити його.

— Два вбивства за одну добу! — промимрив капітан Георгіу.

Уля Михай зітхнув:

— Значить, ворог дуже небезпечний. Діє швидко, впевнено, втративши усякий сором. Крім усього іншого, йому, здається, не бракує й хитрості.

— Хто ж він? — наївно запитав капітан Смеу.

— Агент абверу.

— Ти вважаєш, що обидві ці жертви — справа його рук?

— Та напевне!..

— А ти що скажеш, Георгіу?

— Я спершу думав, що Войнягу застрелив Томеску. А тепер, коли загинув і він, починаю вірити, що обидва вбивства здійснив агент абверу. Подумайте, навіть професіональний вбивця не вбиває двох чоловік протягом доби. Він зробив би це лише годі, коли б йому загрожувала страшна небезпека. Згадай, в яких обставинах було вбито Войнягу. Тільки божевільний або відчайдушний може серед білого дня, до того ж недалеко від КП дивізії, застрелити офіцера. І навряд, щоб цей убивця втратив розум. Скоріше, він не мав у тій ситуації іншого виходу. Убив Войнягу, щоб перешкодити йому повернутися на КП і виказати того, кого він побачив і хто його потім застрелив.

— А звідки тобі відомо? Це ж тільки здогад, — затявся на своєму капітан Смеу.

— Я називаю його гіпотезою, — пояснив капітан Георгіу.

Уля Михай дуже здивувався, що начальник другого відділу нарешті погодився з ним.

— Так, це гіпотеза, — підхопив він, — яка поки що, зважаючи на останній факт, являється єдино можливою. Безперечно, шпигун не думав, що його хтось упізнає. Щоб врятувати свою шкуру, він і вбив Войнягу. Я певен, що йому не хотілося цього. Для успішного виконання завдання шпигунові потрібен спокій. Спокій притупляє пильність, а сенсаційні випадки, навпаки, збуджують її. Тим часом незвичайні події повторюються одна за одною: вбивство шофера Пантелімона, невдалий замах на мене, смерть Войнягу, а тепер ця історія з Томеску. Певна річ, агентові абверу не щастить. Ще один такий випадок, і я сам стану забобонним.

— Ну, а які тут потрібні заходи? — запитав Смеу.

— Які заходи? — здивувався Уля. — Забезпечити надійною охороною шифрувальний Матеріал — це найголовніше. А більше… Я, їй-богу, не знаю, що ми можемо ще зробити. Та й проти кого? Адже коли б вишикувати весь склад КП, в тім числі й офіцерів, і заарештувати кожного другого, ми й тоді не були б певні, що позбулися злочинця.

— Це вірно! — погодився капітан Георгіу.

— Ми потрапили в скрутне становище, — мовив Уля, — як ті мисливці. А тепер мусимо сидіти тихо, щоб не наполохати дичину. Проте у нас є одна перевага: нам відомо, де треба чекати звіра.

— А чи не подумав ти, — звернувся Георгіу до Улі, — що шпигун, довідавшись про перевезення Томеску до шпиталю, накиває п'ятами. Адже він і вбив його, щоб той не виказав.

— Може й це трапитися. Але раз ми не знаємо, хто агент, то й не можемо нічого робити.

— Добре, але ж у вас уже є явна підозра… Чому ж ви зволікаєте з арештом? — наполягав капітан Смеу.

— На кого ти натякаєш?

— Та от Бурлаку, Барбу…

— Але ж тоді буде розформовано всю шифрувальну групу.

— Коли потрібно, то що ж?.. Доведеться укомплектувати її наново.

Уля, наче не почувши цього, мовив капітану Георгіу:

— Довго щось затримують відомості про Барбу…

— Я подзвоню завтра полковникові Павлополові і попрошу його ще раз нагадати генеральному штабові.

— Ніяк не збагну, Георгіу, чого тут стільки вичікувати? — випалив Смеу. — Ви ж підозрюєте, що Барбу в 1939 році був у Берліні. Коли б моя воля, я вже знав би все. Він признався б мені.

— Якщо затримаються ці відомості з штабу, то ми таки заарештуємо його.

Уля мовчки відчинив ворота. Коли офіцери пройшли на вулицю, він раптом схаменувся: