Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«Куди! - притакнув Мручко. - Другої такої ріки, як Дніпро, нема.»
«Нема! - повторив Рачок і очі йому заблистіли. - Як зашумить весною, струсне льоди, заграє і розіллється широко, широко, - Боже ти мій! А літом, у погідну нічку, як потонуть у ньому і місяць, і зорі, як зробиться з небом буцім щось одне, велике, безконечне, вічне... - не докінчив, тільки тяжко зітхнув. - Гарний наш Дніпро!»
«Гарний!» - притакував коротко Мручко.
«І сильний. Він один ні царів, ні королів не боїться, навіть Петра ні. Не засипле його, палями не загатить, ані до Петербургу не поверне».
«Ні! - притакнув Мручко. - Дніпро сильний дуже.»
«А ті, що над ним сидять?» - спитав Рачок, і оба нараз замовкли, ніби в роти води набрали.
«Я над Німаном народився, - почав ніби виправдуватися Рачок. - Батько мав невеличке село. Дітей не жалував Господь. Я був наймолодший. Вишкробком дражнили. Старші побивали мене, батько до гостей не пускали, соромилися. І - я втік. Згодом на гетьманський двір попався. Там я хату найшов, і батька, і рідню, усе... А тепер?»
Страшно, як блазень плаче.
Мручко вдавав, що не бачить Але чув, як щось тулилося до нього і хлипало. «Не гнівайтеся на мене, пане сотнику! Простіть! Люди гадають, що я сам сміх. Та люди зле гадають Я крізь сльози сміявся. З ніким на розум побалакати не міг, бо мене
74
зараз на жарти беруть. Перше - нічого. А тепер? Повірте мені, скочив би в Бог, та не хочу його осмішити.»
Відважний Мручко боявся йому глянути очі. Уявляв собі їх, а й цього було досить.
«Коли б з вами не побалакав був нині, здурів би, - почав Рачок наново. - Спасибі
вам».
«Нема за що, синку»
«А хоч би за те слово «синку». Я його навіть від рідного батька не чував, хіба іноді від гетьмана, як зо мною у чотири очі балакав... Синку...» - повторив, любуючись тим словом.
«Правда, яка гарна наша мова, батьку?»
«Всякому здається, що його мова найкраща.»
«Ні, ні, не кажіть. Таки наша гарна, дуже гарна... «Синку»... Чому я блазень, чому я лише блазень?» - питався, вдивляючись кудись у далечін, ніби звідтіль мала йому відповідь наспіти.
Нараз піднявся, став навшпиньки, натягнув шию і - побіг. Мручко лише раменами здвигнув. «Мале, погане, дійсно ніби не хліб, а вишкробок якийсь, і, дивись, також душу має. І яку!» Люльку тютюном набив. «Так воно, так. Усі ми діти Божі, всі. І за всіх Христос розпинався.» Черкнув кресалом об камінь і люльку закурив. «А вбиваємо себе, як звірів, як їдовитих гадюк. Чого?... Бо кажуть нам. Все десь якісь Петри беруться і людям по-людському жить не дають. Погано... погано... Але куди то мале побігло?» - прийшло йому нараз на гадку. Піднявся і довго поміж людьми й возами розглядався, та гетьманського блазня знайти не міг. Бачив королівський намет, трабантів перед ним, чув військовий оркестр, що до обіду пригравав, гадав, що туди Рачок поліз, - але ні, і там його не було. Стривожився. Рачок на самогубство натякав. Того тільки й треба б тепер. Гетьман так до свого весельчака привик. Зірвався і скорою ходою пішов здовж валу, туди, де гетьманські вози стояли. Глянув і остовпів. Рачок попід возами рачкував, то як справжній рак, то як вуж, то знов, наче той кіт, що на мишу зачаївся. Аж в один мент піднявся, скочив, вхопив когось за шиворот, здавив за горло, колінами в поясі стиснув, так що той навіть не боронився довго, лиш захитався і повалився назадгузь.
Мручко прожогом побіг туди. Сталося воно біля самісінького гетьманського воза, де гетьман спав.
Варта стояла, так вартові пильно дивилися на тих, що йшли, а не на того, що, як гадина, повз попід возами. Його тільки Рачок здалеку доглянув і зміркував собі, що це за чоловік, бо добрі люди такими ходами не ходять. Кинувся і впору допав.
«Ще один мент і не даром гроші від царя узяв би,» - толкував оторопілим людям
Рачок.
Не розуміли добре. «Що і хто?» - допитувалися.
«Перебраний за татарина москаль.»
«Які гроші, за що?»
«Від царя, щоб гетьмана вбити.»
«А-а-а!»
«Цитьте, гетьман спить. Розходіться!»
Вартові окружили каїна і відвели геть. Товпа хотіла розірвали його на шматки. Мручко не дав. Краще розглянути діло. «Але ж бо на тобі кров! - сказав, вертаючися до Рачка. - Його чи твоя?»
«Моя,» - відповів тихо Рачок.
«Так ти, значиться, ранений?»
«Ножем мене ірод засягнув... Це моя... перша рана... в бою...»
Голос його слаб, сам він хитався і руками повітря ловив.
Мручко його підтримав: «Покажи, яка рана.»
«Мабуть, смертельна... Не турбуйтеся, батьку... Я... рад... Добре, що це не наш... Мо-скаль... Бога не осмішу.»
Мручко вхопив його на руки, як дитину, і побіг до хірургів.
26.
Королівський «тафельдекер» Гультман знову голову підняв. Король не куняв на возі, як циган-волокита, а мав свій власний, гарний шовковий намет.
Прибрав його.
В одній половині стояло похідне ліжко, прикрите синім покривалом, зготовленим люблячою рукою королівської сестри Елеонори і на стільці вилискувалася срібна умивальниця, яку Гультман насилу спас перед загребущими очима «рахмістра».
В другій половині шатра за довгим столом сидів король і його гості. Перед ними красувалася срібна застава, на столі пахли квітки, яких багато прислано з городу від невідомих поклонників Карла.
Гультман стояв за королівським кріслом і обслуговував свого пана. Накладав йому срібними вилками на срібну тарілку страву, яку перше мусів при нім спробувати кухар у кухні.
Король навіть не догадувався, яке то ангельське крило розгорнуло над ним свою невсипущу опіку.
Король видимо подужав.
Ходити ще не міг, його ліва обандажована нога все ще лежала на стільці, приставленім з лівого боку до стола Але степовий вітер обсмалив його лице, а здорове повітря забагрило уста на червоно. Тільки очі не повеселішали, дивилися вглиб і нагадували фйорди.
Напроти короля сиділи посли від кримського хана й від сераскіра з Бендер. Праворуч шведи, ліворуч декілька українських старшин, між ними Орлик, Войнаровський, Горленко. Гетьмана не було, бо хворий.
«Я дуже жалую, - казав король, що його світлости пана гетьмана, мого вірного союзника нема між нами і п'ю на його здоров'я».
Король нарошне випив цей тост, щоб зарівно в Криму, як і в Туреччині, знали, що всякі балачки про непорозуміння між ним і гетьманом не мають реальної підстави Він
