Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий

«Орлика має».

«Ти, Анно, чомусь Орлика не любиш, а він чи не найкращий з усіх».

«Для себе».

«Анно, а хіба ж хто з нас від себе втече?»

«Орлик самолюб».

«А тямиш, такий тобі гарний вірш на вінчання твоє написав».

«По-польськи. І, мабуть, нещиро писав, коли Бог не вислухав бажань».

«Це Божа річ, не наша. Орлик - голова».

«А ти безголовий? - спитала голосом, не тим, що досі розмовляла. - Не розумію тебе. Як можна собі ціни не знати?»

«Я не гордий, Анно».

«Можна бути не гордим, але шанувати себе треба. Ти не чернець, Андрію, не затворник. Постелись людям під ноги, потопчуть тебе. А я не хочу, щоб тебе топтали, чуєш? - не хочу».

І затремтіла ціла.

Войнаровському мороз пішов по спині. Любов Хведорівна пригадалась. Недалеко яблуко від яблуні відкотилося. В доньці кров мами відізвалась.

«Чому він, а не ти? - питалася його. - Ти гетьмановий небіж, тобі його наслідство, не йому».

«Гадаєш, легке те наслідство?»

«Чим тяжче, тим і слава більша».

«Або й неслава».

«Віри в себе не маєш. А ти мужчина. Що мене смуток переміг, так це інше діло. Погадай, що я перебула. Чоловік, батько, мати, Мотря. Всі вони там, одні мертві, а другі, чи живі - не знаю. Я тут, як листок, відірваний від гіллячки. І дивляться на мене Бог вість як. Чого біля гетьмана чепиш? - питаються очима. Хочеш маєтків його?.. Одної щирої душі не бачу. До тебе прилягла. А ти хрещатим барвінком постелився. Не тужити, тут вити можна».

Хотів щось відповісти. «Підожди! Знаю, що скажеш. Ти цілий - сама щирість. А Орлик хитрість. Він перехитрить тебе, бо нині треба бути не хоробрим, як лев, а хитрим, як змія».

«Нині, Анночко, треба забути про себе, а тямити про діло. Самолюбство губило нас так, як губить і Польщу. Наші старшини все горнули для себе, славу, маєтки, волю, закріпощували люд і хотіли, щоб він за їх добро боровся. На який кінець? Так, Анно, бути не може. Нині нам треба присмирити себе, треба й других до миски пустить».

«Пускай! Я не перечу. Прикрутіть старшин, дайте народові свобідніше дихнути, але чому це він має зробити, а не ти? Невже ж ти хлопчик? При смерті старого Хмеля був його Юрась і невже ж тебе Орлик відішле в академію на науку, як Юрася Виговський?»

«Дивний ви народ, жіноцтво. Навіть така, як ти, здавалося б, добрість одна і ласка, а, бач, таку тобі гадючку підпустить, що й не писнеш».

«Чому зараз гадючку? Правду кажу. Весела дурній не сестра. І веселість моя розвіялась, як ранковий туман. Прийшло полудне життя. Жагуче і важке. Ти не розумієш мене, Андрію».

«Я тебе люблю,» - відповів спокійно.

«Любиш?» - спитала і...

Великий віз стояв просто перед ними, ніби запрошував, щоб всідали до нього. Повезе... Вилискувалися золоті колеса на темно-блакитному полі... «Ах, моя ти непадучая зоре!»

«Ось тобі моє останнє слово, Андрію, - почала, вертаючися на землю. - Добре! Залишуся біля дядька. Доглядатиму його, як свого рідного батька, поки не видужає, або...» (Боялася правду по імені назвати).

«Але, якщо тоді не ти, лиш Орлик його місце займе, не нарікай, коли одної днини на питання, де Ганна, почуєш: «Нема!»

«Жартуєш, Анночко, лякаєш мене.»

«На батькову криваву тінь клянуся.»

«Досить, Анно, досить!»

«Бо пощо тоді тут мене? Щоб з тобою зітхати в безділлі. Краще до своїх піду».

«До своїх, бо я тобі чужий,» - відповів з докором.

«Ти мені свій, поки сам не відчужишся від мене. Краще піду й понесу тебе у своєму серці таким, яким я тебе бачити хотіла, а не чурою його світлости пана гетьмана Пилипа, от що!»

«І ти не самолюбна, кажеш. Гей, Анно, Анно! Недалеко яблуко від яблуні

відкотилося.»

«Мовчи і не нагадуй лиха. Хай спить. Не тому покину тебе, що випустиш булаву, а тому, що діла тут для мене не буде. Розумієш?»

«А там?»

«Там все діло знайдеться. Гадаєш, цар замучить Україну, розіпне і каменем привалить? Куди, куди! Вона житиме притаєним життям.»

«А ти?»

«Я іскру життя підтримуватиму, як весталка».

«А допустять тебе до святині?»

«Як не допустять, то на дорозі сконаю. А все таки не тут, на чужині.»

Не відповів нічого. А вона сповідалася далі: «Найгірше, як чоловік не послухає свого серця, як не зробить того, чого душа бажає. То так, ніби рідну дитину власними руками задушив. І не буде йому спокою до смерти. Того я, Андрію, боюся».

Не перечив. «А все ж таки це Мотрина сестра,» - погадав собі.

«Мотрина сестра...» І думки його, ніби птахи, випущені з клітки, вдарили крильми й полетіли з прикрого «нині» у привабливе «вчора».

Пригадав собі Ковалівку, гостину у гетьмана в дворищі багатого Кочубея, пригадав собі Мотрю, кращу від усіх Кочубеєвих скарбів. Боже ти мій!..

Де ті багатства, краса, сподівання... Зірвався буревій, поруйнував багатства, понівечив красу, розвіяв сподівання. Минулося...

І що лиш тепер зрозумів Войнаровський усю трагедію України, усі ті буревії, що безнастанно налітали на неї від півночі і сходу.

Тиха, зорішлива ніч наповнилася голосами мільйонів людей, що протягом цілого тисячоліття боролися за тую буйну і гарну землю, поле вкрилось не збіжжям і травою, а полками наших і полчищами чужинщів, не вітер травою хвилював, а люди на людей налітали з дубинами, ломаками, ножами і мечами, свистали стріли, зударялися списи, хрустіли кості, кривавими слізьми ридала земля: «Не дайте, не дайте мене! Не хочу стати толокою народів, жировищем людей-звірів, не хочу, щоб мене живцем білували, хочу вовік остатися з вами, дітьми моїми.»

І що лиш тепер у повний ріст стала перед Войнаровським остання дія тієї великої трагедії - полтавський бій.

Дотепер дивився він на його, як на подію, замкнену в собі, історичний факт, що мав свій початок і кінець, свою власну фізіономію. Щолиш тепер зрозумів його зв'язок з минулим і майбутнім, зрозумів, чому стільки енергії витрачено там, стільки живих людей посаджено на кіллю. «Не дайте, не дайте мене!» - кричала земля голосом нічної тишини, вимовнішим і більше проречистим від гамору днини. І щолиш тепер зрозумів Войнаровський душу Мотрі і душу її сестри, Ганни, що сиділа біля його, як літнє сонце, на яке нараз насунуться хмари. На тих душах, як на чутливих струнах, земля