Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
Гетьманський блазень на розворі сидів і ногами баламкав.
«Здоров був, панє Рачок!» - гукнув йому над самим ухом Мручко.
Рачок вирячився на його: «По-людському ваша милість балакати не вміють? Гукає, як пастух на волів. Бе-ре-жись!» - наслідував Мручків голос і так, як він, голову задер і брови на шнурок стягнув.
Мручко по голові Рачка погладив: «Добре людей удаєш, хоч сам не дуже на чоловіка скидаєшся.»
«Велика мені честь бути чоловіком. Кусаються, як пси, крутяться, як замотиличені вівці, вертяться, як тріска в ополонці, один другого на палю саджає, як мотиля на іглу, і це люди? Це люди?»
«Ваша милість, мабуть, нині лівою ногою з ліжка встали», - відповів йому Мручко.
«А ви хотіли, щоб я на голові ходив?»
«На голові ні, але Рачок так і рачки лазити повинен.»
«І без мене доволі таких, що рачкують, хто перед царем, хто перед королем, а хто перед гетьманом майбутнім.»
«То й такі є?»
«А ви ж як гадали? Одні перед Войнаровським стеляться, як трава під вітер, а другі перед Орликом нижче води лягають. Тільки про гетьмана, про Івана Степановича, забули.»
Його голос дрижав. Мручкові жаль зробилося блазня. Руку йому подав: «Не сумуй, брате! Є й такі, що не забувають і не забудуть ніколи.»
Рачок зіскочив з розвори. «Сотнику! - говорив. - Невже ж ми нашого гетьмана поховаємо в чужій землі і дальше помандруємо світами?»
В тім простім, буцім дитячім, питанню було так багато смутку, що Мручкові аж в очах почорніло. «Живі живе гадають,» - відповів.
«Зробимо, що нам мус прикаже. Іван Степанович не схоче, щоб ми замість добувати волю, біля його могили сторожами стояли».
«Не схоче, - притакнув Рачок. - А все-таки важко самому на чужій землі зоставатися».
«Мойсей теж помер, не дійшовши до обітованої землі. Але чого ми це Івана Степановича за живота в домовину кладемо? Хай здоровий живе!» - гукнув, і блазень на кутні зуби всміхнувся.
«Цей один, мабуть, про себе не думає,» - подумав собі Мручко, доходячи до гетьманських возів. Вартові на сторожі стояли.
Чура вибіг йому назустріч.
«Гетьман тут, чи до короля пішов?»
«Його милість уснув», - промовив пошепки чура. Мручко потягнув його за рукав. Відійшли кілька кроків на бік, щоб їх ніхто не підслухував.
«Хто біля гетьмана сидить?»
«її милість пані Обидовська.»
«А Войнаровський?»
«І він. Міняються, або сидять удвійку. Як їх нема, то я не відступаю.»
«Гаразд! Пам'ятай же, козаче, що коли б так, не дай Бог, з гетьманом сталося щось не до речі, то відповіш мені. А з Мручком жартів нема. Прохворощу.»
«Не боюся», - відповів чура і показав схований у халяві кинджал.
«Я ще й пістоль маю. Хай тільки хтось спробує до ясновельможного приступити.»
«Гаразд. А харчі?»
«І харчі безпечні. Ми з панею Обидовською пильно дивимося, щоб не підсипали чого. Відомо нам, що цар на життя Івана Степановича важить, так і пильнуємо.»
Балакав, як старий, бувалий чоловік. Мручко похвалював його: «У Бендерах шаблю тобі куплю, там гарні є.»
«Спасибі. Але я до вас, пане сотнику, маю одно прохання.»
«Кажи!»
«Як будете вибиратися в який похід, так візьміть і мене з собою.»
Мручко обіцяв. «А поки що гетьмана, як ока в голові бережи.»
«Бережись», - крикнув чура, обкрутився на одній нозі і побіг до гетьманських возів, бо там на нього дзвонили.
«Дивна річ, - говорив до себе Мручко. - Як балакаєш з кожним зокрема, то здається тобі, що в нас усе так, як треба, а прийде що до чого, то виявиться, що ні. Дивний ми народ. Не знати, кому вірити, а кому ні. Зраджують найвірніші, а найчесніші заплямлюють себе. Жаль, Івана Чуйкевича нема. Цей вірний був... А Мотря?» - ніби хтось Мручкові пригадав.
«А Мотря?, - повторив, зітхаючи, сотник. - Де вона тепер?»
Споловілим степом тумани мандрували, хмари спускалися з неба, як сірі птахи, вітер до могили тулився і скиглив. Закосичена калиною дівчина степом ішла і будяки в подолок рвала. - Пречистій на престіл... чом не васильки, або чорнобривці, купчаки?.. Бо ми хлопці, риболовці, козаки. Наш талан - чужий лан, переліг; сто доріг і ні одної до власних воріт. Будяк, не маків цвіт...
«Про що так задумався, сотнику? - мов дзвінок, загомоніла Ганна Обидовська. Мручко долонею прислонив очі. «Мабуть, хтось їде до нас», - промовив, лишаючи без відповіді її запитання.
Обидовська вискочила на віз. «Добрі очі, сотнику, маєш. Справді хтось їде. І не один, а кілька возів. Далеко, ще й не зараз будуть».
«Не зараз», - відповів Мручко і спитав, як звичайно: «Що у вас чувати, ласкава
пані?»
«Буцімто ти, сотнику, не знаєш? Хворого дядька доглядаю».
«А кому ж би то й доглядать, як не вам? Ви жінка та ще й жінка гетьманові не
чужа».
«Гадаєш? А на мене дехто заздрим оком глядить». «Хто б то такий?»
«Не знаєш, чи лиш удаєш, що не знаєш?»
«Таки не знаю, пані. І дивно мені, хто б то вам завидувати міг. Доглядати недужого, діло важке і прикре, невеселе».
«А бачите, що й такі найшлися, - сказала Ганна, і її веселі очі нараз посумніли; уста задрижали в кутиках. - Сотнику! Вони хочуть, щоб гетьман скорше сконав»... Не вдержалась і розплакалась.
«Пані моя! Що вам оце! Щось таке й погадати страшно. Прямо гріх. Такої злобної людини й бути між нами не може».
«Є-є-є! - притупувала ногою. - Є такі, що їх долоня до булави свербить».
«Ось воно як! - погадав собі Мручко. - Тут уже у велике заходить». А вголос відповів: «Ніколи гетьманська булава легкою не була, а під теперішню хвилину тим паче. Хто б там спішився до неї. Це вам лиш так здається, пані».
Хитнула головою.
«Не здається, а знаю. Бачила, чую. Сходяться, радять, шушукають. Одні за Горленком, другі за Орликом...»
«А за Войнаровським?» - вихопилося Мручкові питання.
Ганна розридалася: «Його буцімто немає. Буцім гетьман не дядько йому, не учитель, буцім Андрій не дідич його насліддя. На його глядять, як на зайву людину, кажуть, що молодий, а між козаків гадячку пускають, що Войнаровський пан, з Понятовським тримає, унію поширити хоче, чорнять душу, добру і чисту, неповинну... - Говорила скоро, відривисто і схлипувала, як дитина,
