Мазепа - Богдан Сильвестрович Лепкий
«Цар після полтавської побіди доволі буде сильний, щоб тую сітку пірвати».
«Кажіть це моїм землякам».
Прискорювали ходи, бо Войнаровський до свого дядька спішився.
Орлик з Герциком наздігнали їх. Доходили до своїх возів і хотіли розпрощатися.
«Подумайте! - говорив хвилюючись Герцик. - Скритовбийника підсилають. Це ж подлість, крайня подлість».
«По-вашому, - перебив Понятовський, - а по-їхньому це тільки один із способів, які ведуть до цілі. Не вдався цей, спробують ще й інших».
«Яких?»
«Гадаєте, нема? Пустять у рух гроші. Схочуть перекупити турків. Пане генеральний писарю, - звернувся до Орлика, - бережіться!»
«Мені того й казати не треба, - відповів Орлик, - але я на короля числю. До його з грішми не підійдуть. Він їм ще за Полтаву віддячить. Бачили його нині? Ні сліду пригноблення, ані зневіри».
«Коли б більше таких!» - захоплювався Герцик.
«Таких більше бути не може, - відповів Понятовський. - Генії двійниками не ходять».
«Ні, - притакнув Орлик і, зміняючи голос, додав: - Знаєте, панове, я тільки дякую Богові, що не наш чоловік, а москаль».
«Кацап, сиріч - різун», - докінчив Герцик.
Розпрощалися. Понятовський до своїх поляків подався, Орлик з Герциком пішов до своїх возів, Войнаровський прямував до гетьманських. По дорозі стрінув Мручка.
«Що робить гетьман?» - спитав тривожно.
«Спить».
«Знає, що сталося?»
«Не казали».
«І добре. Бо пощо? Все таки подія немила, хоч і скінчилася щасливо».
«Правди під решето не скриєш. Ясновельможний вже про Рачка питався».
«А Рачок?»
«Помер».
«Помер?» - скрикнув>_Войнаровський. - А це знов що? Припадок який, чи яка
біда?»
«Невже ж ваша милість не знають? Рачок за гетьмана погиб».
«Блазень?»
«Блазнем жив, а як лицар погиб, другі по-лицарськи живуть, а вмирають, як блазні. Тепер такі часи».
І розказав цілу подію, яку на власні очі бачив.
Войнаровський хвилювався: «Де була сторожа? Що робила прислуга? Як міг хтось підкрастися до гетьмана? Невже ж, коли не стало Чуйкевича, то вже нема кому гетьмана пильнувати?»
«Перед душегубом не впильнуєшся. Гадюкою підповз, один скок і - було би по всьому. Так Рачок упору вхопив його своїми кліщами, як справжній рак. Не кричав, щоб гетьмана не збудити, мовчки боролися поміж возами, а заки я надбіг, Рачок мав смертельну рану в грудях. На моїх руках і сконав».
«Вічна йому пам'ять!» - промовив Войнаровський, знімаючи очі на небо, на якім сіяли незчисленні зорі.
Дійсно, цей блазень помер, як лицар, а лицарі вмиратимуть, як блазні. Світ іде шкереберть».
«Світ такий, як був, лише люди погіршали. Особливо ті, що повинні бути добрими, бо на видному місці стоять, - собаки!»
Войнаровський буцім не чув останнього слова. Подав Мручкові руку:
«Спасибі, сотнику!»
«За що?»
«Що гетьмана обороняли. Це мій дядько».
«А мій - гетьман».
«Ну, так. Правда. Але інші про це забули. І тих інших багато, а таких, як ви, мало, дуже мало... А Рачка поховали?» - спитав нараз.
«Ще ні, може, завтра. Без гетьманського дозволу хоронить не хотіли».
«Правда», - притакнув Войнаровський і казав себе вести туди, де лежав покійник.
Недалеко йшли. Кроків не більше дві сотні, на відшибі, на мураві, лежало щось, мале, не людина, а кукла, кукла, якою гралася доля і, награвшися, відкинула геть.
Дві воскові свічі, застромлені в землю, горіли по обох боках мерця. Вітер хитав їх полум'ями. Королівський сміхун, Люксембург, ходив від одної до другої, Збирав віск, що скапував, як сльози, і наліплював назад на свічки. Робив це так спокійно, наче йому іншого діла й не було. Гурток людей сидів оподалік і гомонів. Табор заспокоювався. Співи стихли. Іноді тільки кінь заіржав, або дівочий сміх, мов крик чайки, гострим лезом протинав тишину ночі.
Войнаровський глянув на мерця і голову спустив. Привик бачити Рачка всміхненим, хитро-лукавим, дотепним, іноді навіть злобним, але такої поваги, як тепер, на його «кривавім обличчі» ніколи ще не бачив. Мимохіть насувалося питання, чи не вдає він, не зірветься з-поміж тих свіч і не ткне людям дулі під ніс: «А дзуськи вам! Хотіли б, щоб я вмер, а я, бач, усіх вас переживу».
Але минала хвилина за хвилиною, і Рачок лежав, як виліплений з воску, все з тим самим виразом болю, який мають, звичайно, мерці, що від кинджала погибли. Якісь дві жінки перешіптувалися.
«Не знати, чи й воно до неба піде?»
«А чому б то ні?»
«Мале, до чоловіка неподібне».
«Тілом мале, а душа в ньому така, як і в других».
«Може».
Люксембург обтирав свічці ніс. Ледве досягав до гнота рукою. Маленькими пальчиками, як кліщами, відривав перетлілий шнурок, кривився і пальці обтирав до мурави.
Підпитий запорожець приступив до мерця і потягнув його за ногу.
«Рачку, неборачку, не вдавай, вставай!»
Люксембург таким оком подивився на його, що він замовк, буцім води в рот набрав.
Войнаровський зніяковів. Хвилину стояв ніби засоромлений, а тоді пригнув коліно і почав шептати молитву. Клякли й інші. Тільки Люксембург ходив від свічки до свічки, як маятник бездушний.
Жінки зітхали. «Може, й родину мав і ніхто не знатиме, де й коли згинув».
«Мало таких, що погибли безслідно. Хто з нас відає, де його смерть чекає. Такі
часи».
«Боже!»
Біля Войнаровського хтось кляк. Озирнувся - Ганна. Підождав, заки скінчила молитву. Поміг їй встати і мовчали хвилину.
«Дядько знає?» - спитав він.
«Ще ні», - відповіла.
«Треба сказати».
«Треба, та не знаю, як. Скучатиме за Рачком, привик до його жартів. Ще нині за обідом смішив покійний дядька».
«Недобре воно, що якраз тепер бракне гетьманові блазня».
Люксембург підійшов до Войнаровського.
«Блазнів ніколи не бракне, - озвався по-латинськи, - їх аж забагато на світі».
«Ти по-нашому вмієш?»
«Мало. З очей ваших читаю. Це краще, бо заки правда з ока до уст дійде, в брехню переміниться. Вам покійника не жаль, жаль блазня, який гетьмана смішив і вас при нім. Ви в ньому не бачили людини».
«Хто тобі це казав?»
«Ваші очі. Вони кажуть, що всі ми для вас і тільки для вас, а без вас, ми от що, - і сплюнув. - Ви й Христа загарбали для себе, а полишили чорта; пеклом полошите їх, буцім воно т а м гірше, ніж т у т. Куди!»
Войнаровський не перечив. Привик до того, щоб не противитися блазням. Вони й юродиві на те й живуть на світі, щоб людям
