Три таємниці Великого озера - Наталія Ігорівна Тисовська
«Добре, а шабля?»
«Ця шабля - з особливої гартованої та освяченої сталі, зі срібним руків’ям. Нею може одним махом відтяти бугаєві голову навіть дитина. Вся сила, яку мав за життя опир Борковський, по його смерті перейшла в шаблю…»
«І скільки ж ви правите за такий дорогоцінний раритет?»
Юнак не змигнувши оком назвав захмарну суму. Ліна присвиснула.
«А чогось дешевшого у вас не припасено? Для середніх, так би мовити, верств населення?»
«Є! Є і для середніх! Ось глядіть - чудовий перстень-печатка самого генерального обозного!»
Хлопець простягнув руку, і на середньому пальці Ліна уздріла металевий перстень із малюнком шаблі й хреста. Зблизька каблучка зовсім не була схожа на срібну, хоч як запевняв її в цьому ґотичний юнак.
«Звідки ж у вас печатка? - запитала Ліна.- Як я можу бути певна її автентичності?»
«О, не сумнівайтеся! По війні цей перстеник знайшли в Києві, в одній занедбаній хаті, куди, як згодом виявилося, до і під час війни вчащав такий собі Леонід Дунін…»
Ліна затамувала подих.
«Нащадок?»
«Ні,- махнув рукою бородань,- ніякий не нащадок, просто далекий родич. Але печатка справжня, я проводив експертизу!»
Він підвів гостю до мапи на стіні й показав на генеалогічному древі відгалуження, на якому значився Леонід Дунін. Дата смерті була вказана зі знаком питання в дужках.
«Ви здійснили таку роботу!» - у захваті вигукнула
Ліна.
Хлопець скромно знизав плечима.
«То ви берете перстень?»
«Скільки?»
Сума Ліну не вразила, як та, що ґотичний гендляр заправив за явно фальшиву шаблю. Журналістка дістала гаманець і відрахувала потрібні гроші. Тепер у неї хіба лишалося на маршрутку до Києва. Юнак неохоче стягнув із пальця каблучку й хотів надягнути новій власниці, та щоб перстень тримався на Ліниній мініатюрній лапці, треба було б його носити одразу на двох пальцях. Ліна поклала перстень у потайну кишеньку в сумці.
«А розкажіть-но мені, будь ласка,- попросила вона,- про маєтності Василя Дуніна-Борковського. По смерті такої поважної людини, цілого генерального обозного, мали ж залишитися незліченні статки!»
Хлопець перерахував отримані від Ліни двадцятки, охайно згорнув їх і заховав у внутрішню кишеню куртки. Вдоволено поплескав себе по грудях і промовив:
«Пошуками скарбів генерального обозного, який свого часу давав позику самому Мазепі, переймались і жук і жаба. Та в дійсності жодних особливих статків від Борковського не зосталося. Він багато жертвував на церкви й монастирі, тут в околиці половина храмів збудована його коштом - саме він відновив чернігівську фортецю, надав гроші на відбудову Єлецького монастиря, Спаського і Борисоглібського соборів, П’ятницької церкви. Лишилися по його смерті землі, таж ви розумієте, де зараз ці землі… Словом, нема тут особливо чого шукати. От хіба що паперовий архів - листування, записи, документи. Але то завдання справжніх істориків, ви знаєте, про що я…»
Ліна глянула на співрозмовника зовсім іншими очима - ніби їй відкрилася цілковита протилежність ґотичного юнака. Окрім ріденької борідки, вона з подивом зауважила розумні сірі очі, твердо стяті вуста й ледь насуплені брови.
«А може таке бути,- поставила Ліна останнє запитання,- що під час війни якісь цінності, котрі належа- ли родині Борковських, опинилися за кордоном? Не міг їх перевезти отой родич, Леонід Дунін?»
Юнак провів Ліну донизу. Вони вийшли надвір, де з-за хмари визирнуло кволе зимове сонечко. Кривими завулками господар проводив гостю до зупинки маршрутки й аж там уважно подивився їй в обличчя та відповів на запитання:
«По-перше, Леонід Дунін зовсім далекий родич, цілковито інше відгалуження роду, тож не міг бути реальним спадкоємцем. По-друге, якби Леонід Дунін щось і вивіз під час війни, воно б уже десь випливло-таки. За стільки років! Швидше за все, Дунін дійсно загинув. Хіба не це насправді стається майже з усіма, кого вважають пропалими безвісти?»
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
БЕЗІМЕННЕ ПОХОВАННЯ
Отак обірвались усі ниточки й залишилася єдина - Ожавашко. Безперечно, і загибель Романа Данильця,
і напад на пані Ірину росли корінням з України, але ж саме Ожавашко, червоношкіра красуня-аборигенка, несподіваним чином опинилась у центрі інтриги! Чому, чому вона одразу нічого не розповіла Петрикові, тільки-но прийшла до тями?
- Якщо ми знайдемо Ожавашко,- одного дня упевнено мовила я до Петрика,- ми розплутаємо цей клубок. А починати треба з того місця, де ти її зоставив.
Так я опинилась у Петриковій червоній машині, а сама автівка прямувала сільською роздовбаною дорогою до тубільного селища. Сонце підбилося високо і світило яскраво, у калабанях на дорозі стояло повно води, начебто весна вже не за горами, проте у весняне тепло можна було повірити, хіба що визираючи у віконце з салону добре нагрітої машини: надворі навіть найяскравіше сонце не могло прогріти повітря більше ніж до мінус п’ятнадцяти. Лютий вітер хилитав верхівки сосон і жбурляв поземку нам у шибку.
Ми під’їхали до селища, але не проминули його, як минулого разу, коли Петрик показував мені Гніздо Буревісника, а на розі повернули ліворуч і вже за кілька хвилин виїхали на сільський майдан. Довгаста одноповерхова будівля мала кілька входів та одночасно правила і за крамничку, і за аптеку, і за невеличке кафе, і за кімнату невідкладної допомоги, і навіть за поліційний відділок.
Петрик хотів залишити мене в машині, але я вчинила опір і вилізла надвір, щоб гарно обдивитись околицю: коли-то ще матиму нагоду побувати в колишній індіанській резервації, що про сучасний її устрій я знала хіба з серіалу «На північ від шістдесятої паралелі»!
Петрик відчинив двері кафе та зник усередині, натомість надвір випірнули двійко підпилих аборигенів і зупинились на дерев’яній веранді, нетвердо тримаючись на ногах. Старший із них, із сивиною у чорних довгих кучерях, зібраних ззаду у хвіст, зауважив мене й почав спускатися сходами.
