Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

— Але ж бо це вищий християнський заповіт. Це одно з високих місць християнського учення.

— Я не знаю йкого, лиш се дурне. — Олекса оживляється під впливом нової думки, що прийшла йому до голови. — А йк він дитє мале в ліве лице вдарив? То я мушу піднести дитину та й шє файно попросити: аноко йк бесте були ласкаві цесу дитину ще й у праве лице двинути. Так? Та я за дитину малу ребра му полом'ю, а не в лице…

На отця Кралевича впливає твердість, з якою Олекса говорить завжди там, де річ іде про його переконання. Жодних хитань, жодних або–або. Се так і не інакше.

І коли Кралевич вперше задумається над євангельським текстом, вперше приходить йому до голови, що дійсно се місце «дурне».

В усякому разі, теоретично. Се аскетизм. Індійський брамін, що тисячу літ дивиться на свій пупок, а звідти виростає лотос, а з того лотоса ще лотос, а з того ще, ще — і так до безглуздої безконечності. Олекса розбиває це одним запитом: «Навіщо?…» І справді — пощо се в живому, дійсному, сьогоднішньому житті?

Та навіть і в теоретичному відношенні. Ми ж не знаємо пропорції, в якій помішане в світі добро і зло, не знаємо взаємної їх сили. Що, як добра менше і воно взагалі слабше? Тоді, щоразу підставляючи щоку, добро мусить всі свої позиції програти і зло цілковито запанує на землі… В соціальних питаннях Олекса говорив уже прямо, з невмолимою твердістю. Тут уже жодні цитати, жодні отці церкви не мали на нього ніякого впливу, і він лаяв їх усіх підряд. «Ність власть оце не од Бога…»

— Від Бога… від Бога… А то від Бога, що перед домінією ґазда цілий ранок без шєпки, а лиш вийде на підсінє йкий писарина, то тут ґазда хуч єкий порєнний ци старший чоловік, сивий не раз, єк голуб, а б'є му поклін, тому писарині, д'землі, а тот кучєрєвитси, ніби що путнє. То від Бога? І то від Бога, що пани гівки собі до лужка берут і по десік, і п'єтнадцік на село? І то від Бога, що може збиткуватиси з людей пан єк хоче, може вбити свого підданого — й ніц за того не відповідати? То від Бога все? Ого! Єк то пан Бог таке злагодив, то не хочу я Бога.

— Бійся Бога, Олексо! Що ти говориш?…

— Що я говорю? Я говорю те, що тисячі людей плачут, тисячі дітей малих живут у бідности, що чєсом нема чого їсти, нема де посісти, нема чого жєти. А пани жерут, напиваютси, набуваютси, позахорабчіли землю, пасовиско, полонини — та й то так Бог велів? Єк він такий мудрий і добрий, то не міг він такого веліти та й дати одним солодке житє, а другим самі слези та біль. А йк він таке велів, що нема за що му клане — тиси. А може, й…

Отець Кралевич спішно переводив розмову на інші тори, бо це вже здавалося йому святогудством.

Тільки дивно: не міг Кралевич обрушитися на цього гуцула з усім імпетом віруючої власті, не міг покарати це кацерство, єретицтво. Сам себе ганив. «Ти ж служитель Божий, а дозволяєш у своїй присутності говорити такі речі. Та за це ж прокляття, анафема, відлучення від церкви…» Але нічого не казав Олексі, тільки старався не зводити розмови на такі теми, де можна би сподіватися спірних питань. Тільки трудно було вберегтися. Питання соціальної нерівності занадто боляче торкалися Олекси, й він мусив про них говорити, шукаючи відповідей. І тут конче натикався на Бога.

З Богом в Олекси було довше перемир'я. Обидві сторони завісили зброю, але це не був іще кінець боротьби. На дві чашки ваги людського сумління клалися звичайно на одну чорт, на другу — Бог. В Олекси одна чашка вже спустіла, треба би зробити якийсь порядок і з другою, інакше грозить вічна нерівновага. Всі спроби Олекси самому знайти вихід терпіли неудачу. Коли трапилася на життєвій дорозі така високоучена людина, то Олекса мусив собі нарешті сказати: або тепер, або ніколи. Якщо ця людина не розв'яже проклятого питання, то хто ж тоді ще?

Довго все ж не зважився Олекса. Бувало так, що вже готове питання, вже на язиці — але якийсь внутрішній таємничий жах обхопить, скує мову, звелить мовчати — і Олекса пропускає, не запитує. Та все ж прийшов нарешті час, що Олекса таки зважився.

— А що я хтів вас, отче, давно запитати, та все йкос…

— Що такого? Говори — я з охотою відповім, коли зможу.

— Та то… видите…

Хотілося оповісти всі перипетії, всі вагання і сумніви, всю ту важку дорогу, яку довелося пройти, але забракло слів, і Олекса бухнув прямо:

— Ци є Бог, ци нема?

Не було несподіваним для отця Кралевича се питання. Він знав, що рано чи пізно, а Олекса його йому задасть. І все ж, коли сей момент прийшов, Кралевич запнувся. Він почервонів, потім зблід і так уже блідим і зостався. Чекаючи того питання, Кралевич був приготовив цілу лекцію з вищого Богословія, де з усіма хитрощами, як два і два чотири, доказувалося, що Бог таки дійсно єсть. І тепер побачив, що та лекція тут ні до чого, що тут треба говорити якось інакше.

«Але як? Що сказати? Розбити сумнівом сю просту душу, отруїти скептицизмом науки, яка сама ще підлягає скепсисові, — чи маю я на це право? Віра в Бога… Чи не ліпше було би найменувати її вірою в людину, в те найкраще, що в людині є, в те вічне, що заложене в душу? Відбери віру в Бога, в категоричний імператив — і відбереш разом із тим віру в гріх пролиття людської крові, в