Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Раз, наприклад, зайшла розмова про євангельський тезис роздачі майна убогим. Олекса каже:
— Йк бих гілив свій маєток, то межи усіма по рівні пайці. Нате вам по вівці, єк багатому, так бінному.
Кралевич підняв брови.
— Але ж бо, Олексо, то було би несправедливо. Навіщо багатому твоя вівця, коли у нього своїх доволі? А в бідного нема ні одної, то йому ліпше дай дві.
— Не знаю… Лиш я бих давав усім рівно…
— Але чому? Чому?
— Та вже так…
Кралевич довго потім роздумував — що це? Чи то така вже темнота, повна відсутність найелементарнішого почуття справедливості? А чи це просто так собі ляпнув, бо ніколи не мав чого розділяти, то й не знає техніки. Але чим більше думав, тим глибше переконувався, що устами цього гуцула говорила якась інша справедливість, вища за буденне й загальнодоступне її поняття.
— Чому сонце світить однаково на злая і благая? Чому хмара дощова несе теплий свій дар і над убогі ниви, й над лани багача?
Скажеш — то темна сила природи, яка не вміє входити в розгляд соціальних різниць, потворених людьми поміж собою. Ні, то просто сила природи. А чи дійсно вона темна й механічно безрозсудна, а чи діє за якимись одвічно мудрими законами — про те у ваших книгах, отче, нічого не говориться.
І от сей простий гуцул, видно, знає ті закони вічної правди, що їх нас не вчено по наших семінаріях і академіях. От він не вміє тобі оповісти, чому він так зробив би, але твердо внутрішньо знає, що зробити треба саме так. Бо він і природа — одно. І закони ними управляють одні. З того часу уважніше почав приглядатися отець Кралевич до сього гуцула, прислухатися, що він говорить. А Олекса безхитро оповідав про красу гір, таємну їх велич, тишу, що залягає усі ті одвічні простори. Говорив, що до краси тої природи так близько підходить і краса життя в полонинах, його свобода, як протилежність залежному убогому чоловікові тут, по селах, під панським чоботом і канчуком. Говорив про всякі звичаї гуцульські, в яких Кралевич починав добачати раціональність і зв'язок, знов, з тими ж одвічними законами природи.
Часом, слухаючи Олексу, і навіть говорив сам собі: «Пощо йому ота моя книжна наука, коли він основне, найголовніше в людськім житті знає далеко краще, ніж я, з усіма своїми пізнаннями, чужоземними мовами…»
Або таке. Приходить Олекса, і з сумом йому каже між іншим їмость, що захворіла коняка. Господарство–бо все на їмості, єгомость знає лише свої книжки. Тому що до господарства, то Олекса говорить з їмостю. Він–бо дійсно — прийде і зараз же вплутається в господарські справи: і дров нарубає, і сарай направить, і кобилу оце піде огляне. Наварить якихось трав, напоїть — і скотина видужала. Матушка похвалиться єгомостеві, а той дивується.
— Звідки то ти все знаєш, Олексо? Я часом — це я тобі щиро кажу — дивуюся: звідки ти міг і коли встиг набрати такої сили знання?
Олекса відмахується рукою.
— То пусте. А от видки ви усе знаєте? Таки гет цалком усе. В Гамерицісте не були? Ні. То видкив можете знати, єк там єка гора си називат, кіко вна зависока й коли в ні сніг зійде. На місєці гори, усподі землі огень — ой… Ци там був хто? Ци вигів?…
Отець Кралевич сміється. Аби зовсім здивувати гуцула, каже:
— Я можу тобі сказати навіть, скільки наша уся земля важить.
По лиці Олекси пробігає тінь не то недовір'я, не то образи навіть. Мовляв, що ж ти, смієшся з мене?
— А як я тобі розкажу, то ти побачиш, що нічого тут мудрого, особливого нема. Адже як ти зважиш одну цеглину — то ж можеш сказати, скілько буде важити сто цеглин, хоч ти їх і не важив?…
— Можу.
— Так і тут. Зваживши шматок землі й помноживши на всю кількість, легко дістанемо вагу всієї землі. А це я кажу тобі для того, що і всі наші знання, запозичені з книжок, дуже… як би це висловитися, дуже легкі до набуття. Прочитав ту чи іншу книжку — і знаєш. А от ви, прості люди, ви знаєте часом такі речі, що ставите нас мнимоучених у безпорадне становище. Я це чую на собі.
І дійсно. З учителя по багатьох питаннях отець Кралевич обернувся в учня; з того, хто одкриває другому очі й давить на чуже переконання, став у положення людини, що їй хтось одкриває очі, внаслідок чого приходить зміна переконань.
Почалося це непомітно. З священичої повинності часто оперував отець Кралевич євангельськими формулами. Це були звичні речення, раз назавше десь колись пояснені. Отже, людина над ними не задумується, як не задумується над фразою «сонце сходить».
«Тому, хто вдарив тебе в ліву щоку, підстав і праву…»
А Олекса питає:
— Навіщо?…
Кралевич широко розкриває очі.
— Як то навіщо? Се ж вища мораль… перемога над злом через добро… і…
— Ні. Це пусте, — говорить Олекса авторитетно. — Ци я го щє переконаю добром, ци нє — а йк дам му одразу і в праву, і в ліву — то тогди певне переконаю. Вже не ме бирше лізти битиси.
