Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич

Коли ці варти настали, то Олекса заявив просто — що до корчми на варту не піде. Ця вістка блискавицею облетіла село.

— Чюли?

— А шо?

— Олекса Довбушуків казав, шо не піде на варту до шинкаря.

— Єк же тото?…

— А так. Сказав, шо не піде, та й конт.

— Тот, варе, такий…

— Ано, мемо вигіти, шо з того буде.

Дивним дивом сі балачки не дійшли до корчми, отже, не знав за них Іцко, не знав таким чином і пан. Отже, відмова Олекси впала на двір несподівано. Коли Олекса заявив гайдукові, що вартувати не піде, той витріщив очі.

— Як–то не підеш?

Для нього непослух панської волі був річчю немислимою. Вони там звикли у дворі до думки, що найменше слово пана — закон, і почути від якогось гуцула «не піду», «не хочу», «не послухаюся», це було все одно що запротестувати проти грому небесного — не бий мене.

Гайдук ще раз спитав:

— То не підеш?

— Не піду.

— Так і панові сказати?

— І панові так іскажи.

Гайдук не пішов, а побіг. Ніс же сенсацію. По дорозі кого не стрічав, то всякому пояснював, чому він так біжить і що сталося. У дворі ця вістка зробила враження вибуху бомби. Двірня стовпилася вся і стояли так, з цікавістю чекаючи, що буде. З одного боку авторитет пана, а з другого — гуцульська завзятість. Хто подужає? Коли панові сказали, що якийсь Олекса відмовився йти на варту — пан відразу спалахнув. Першим його криком хотіло бути старопольське: «Бий — забий…» Але згодом поміркувався.

— Хто це такий Олекса?

Коли довідався, що се той самий, що кожного року ходив на полонину на заробітки, сказав:

— О… Я так і знав. Недурно я не хотів того. От на моє й вийшло. Набрався там опришківського духу — і роби тепер що хочеш.

Розпорядився привести Олексу.

— А як не піде? — спитав хтось із гайдуків — і в тоні почулася зухвалість. Один–єдиний випадок непослуху вже будив дрімучі інстинкти навіть у гайдуків, і в тому зухвалому запиті звучало: «А що? Бачиш, що й тебе можна не слухати. Отже, будь обережніший. Сьогодні гуцул наплював тобі в жменю, а завтра це можемо зробити й ми всі…»

— Як не піде? Як він сміє не піти, коли пан кличе?

— А так. Візьме та й не схоче.

— Ого!.. — Пан скрикнув, аж запищав. — Тоді застрілити його там, як собаку!

— З чого? — пошепки запитав оден гайдук другого у тов–пі і назвав такий інструмент, з якого справді стріляти не можна…

Гайдуки побігли. Стріляти вони не думали, бо таки не було з чого, а оттак, силоміць приволікти, ляпасів надавати дорогою, налаяти найогиднішими словами — це охотно.

— Заберім кілля, — запропонував хтось оглядніший. — А то як кинеться на нас із сокирою, а ми з порожніми руками.

— О, вже й кинеться. Чому йому на нас кидатися? Хіба ми своєю волею?

Уже не готувалися проявляти власної ініціативи, уже затулялися за панську волю.

Олекса, на превелике здивування, не сказав і слова проти. Неначе ждав, бо сидів у хаті. Мати одразу почала заводити, але старий Василь крикнув:

— Заткайси! — і послушна від віків женщина одразу вмовкла. Тільки хлипала.

Дивна то була процесія, що оце зараз ішла селом. Вільною розвалистою ходою, мов предводитель, йшов попереду Олекса. А ззаду на певнім віддаленні, мов боячись наблизитись, згромадившися купкою, йшли гайдуки. Гуцули ставали й дивилися вслід.

— Анно… Дивиси — Довбушка Олексу повели гайдуки. Жінки вибігали, дивилися й собі, потім кивали головою.

— Чо хиташ головов?

— Думаю — ци ме бити го пан, ци нє…

Се питання цікавило не саму Анну, а все населення. Думки поділилися. Одні казали:

— Не посміє пан цего бити.

— Чому не посміє? Усіх смів, а цего нє?

— А мете вигіти.

Другі говорили, що посміти пан посміє, але, певне, що Олекса не дозволить себе бити.

І треті, нарешті, були тої думки, що при всяких умовах Олексу вб'ють.

— Єк то си не даст, двацік гайдуків насєдут, то й дастси.

І зацікавлені представники усіх трьох течій кидали свої хати і йшли ззаду гайдуків. І поки дійшли до двора — за гайдуками утворилася ціла товпа. І все те ввалилося у двір. Коли панові доповіли, що Олекса вже на дворі, він вибіг на ґанок. Глянув — і одразу, хоч і не дуже був мудрий, одразу зрозумів серйозність становища. Якби самі гайдуки — і то річ була би складна. А то ж іще селяни. Уронити перед ними свій панський престиж — та це все одно що самому собі вистрілити в лоб. Про те навіть і говорити не приходиться. Знести, знести, знести все, але авторитету додержати.

І одного погляду на приведеного хлопа було досить, аби цілковито переконатися, що ся людина, доведена до остаточності, піде буквально на все.

Лице Олекси було наче спокійне, але то був спокій, здобутий ціною шаленого напруження волі. В