Довбуш - Гнат Мартинович Хоткевич
Ріс, наливався Олекса Довбуш. Звик до полонинської свободи, вжився в неї усім своїм єством, знав над собою тільки наказ природи, веління хмар, зими і холоду могутність, всесильність сонця і туману… Людська воля проходила над ним. Корився ватагові, правда, але ватаг — це ж та сама природа: всі його веління в остаточності подиктовані тою ж спекою чи дощами, ростом трав, звуками громів полонинських. Тому любо навіть було виконувати той наказ, він не тяжив, не сердив, як не сердить злива, що змочить тебе до нитки, мороз, що скує пальці на ногах. І звик до тої свободи Олекса кожним атомом свого дужого тіла. Свобода з кров'ю разом ходила по жилочках, із диханням вилітала з уст, чулася в ході, в голосі, в погляді очей. Та й не могло бути інакше там, де все було вільне: звір, слово, вогонь, вода.
Говорилося про панів і на полонинах, але то було щось далеке; відчувалося, як смерть предка, що жив на двісті літ перед твоїм народженням. Пан звелів… пан вибив… пан поїхав — ну і нехай собі ще, бо от звучить уже обідня трембіта, а у вівці нога ще не загоїлася. І тому коли раз одної весни захотілося панові припинити оті відхідні заробітки й прикріпити Олексу до панщизняних форм — Олекса навіть не зрозумів у перший момент ваги тої заборони. Так жовнір у своїм розгоні не чує, що його проштрикнули наскрізь списом, і лізе по тому списові до ворога… І тільки згодом, коли усвідомив собі, що це ж весна йде… Мішєнники вже мішають маржинку, умовляються про день виходу до полонини, на літовище. І приходить він нарешті, той день. Познімають кресані мужчини, моляться. І потім найстаріший командує:
— У Божий чєс. Рушєймо!
І рушить уперед величезний похід. Попереду трембітарі й які порядніші ґазди. За ними корови й воли, потім вівці, далі всяка інша худобина, а ззаду коні з терхами. Замикають похід мішєнники, жінки, діти, що будуть проводити маржину на край села.
І йде цей блискучий, торжественний похід під звуки трембіт, сопілок, трипок, цимбалів, флояр. Гавкають пси, вівці блеють, пастухи співають, стріляючи час від часу. А челядь заводить за своїми голубанями, гілянями: «Хто тебе тепер ме доїти? Та ци за тобов приглянут, ік я приглєдила, ци тобі підстелют, йк я під стел єла…»
На дорозі пристають інші мішєнники з других сіл, похід зростає, більше людей, більше звуків, більше урочистості. Корови помахують своїми стрічками на рогах, бо не одна запопадлива ґаздинька прикрасила від глибокої щирості свою корівку ще й лентами на роги. А хлопці заливаються, виспівуючи перед дівками. Це ж вони місяців шість ні одної дівчини й у вічі не побачать:
Єка ж тота полонинка Навесні весела, Єк овечки у ню ідут Із кождого села. Єк овечки у ню ідут Самі біленькії, А за ними вівчарики — Хлопці молодії. А котре з них годні хлопці Ідут та співают, А ік котре мізерскії, У плай позирают. Зарикала голубаня У середу вранці, А хто буде розводити Без леґінів данці?Дійсно, спустіють вулиці села, скучно дівчатам, бо найкращі хлопці — усі в полонинах. Олекса тільки дома, сплутаний панською волею. Показалося, що пан дужчий чорта, бо чорта вмів Олекса подолати, а пана — ні. Не рвав і не метав від злоби Олекса, але глухо засіла велика ненависть у цьому свобідному серці. Не відмовлявся від жодної роботи, йшов і косити на панських луках, і пасти панських овець, і направляти панське вориння — всюди йшов, не відмовлявся, але в дусі своїм відмовився від тих робіт і лише, так би сказати, тимчасово виконував їх.
І дивна річ. Нічого він не говорив, Олекса, — а село одразу відчуло переміну. Зовні, правда, це не було помітно: Олекса був веселий, охочий хлопець, любив і вмів оповідати про всякі полонинські пригоди, приносив щороку до села нових співаночок, не від того був, щоб і пожартувати — тепер наче відтяло то все зразу. Став мовчазний, негомінкий, рідко появлявся на вулиці. І село розгадувало сю переміну.
— Шос наш Олекса йкийс…
Не договорювалося, але всяке розуміло, що Олекса мало того, що якийсь не схожий на інших, а що ця несхожість виявиться колись саме в стосунках до пана. Село почало чекати чогось від Довбуша Олекси. Мабуть, і пан щось чув у повітрі, бо завів нараз нічні варти коло свого будинку. Кожна хата мусила давати по черзі вартових.
Село примирилося і варту дало. Але зажадав нічної варти й вірний слуга панів, Іцко–орендар. Він направду дуже вже розпаношився, за панською спиною робив, що хотів, і дуже допік людям. Не один уже бовкнув, що боїться, як би одного прекрасного ранку не згоріла корчма «з невідомої причини»… Іцко знав це — він усе знав — настрашився й просив пана нарядити варту ще й коло корчми. Село варту дало, але не примирилося і все на цю варту нарікало. Не тому, щоб вона була якась занадто важка, а тому, що доводилося вартувати
