Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

Його враз оточили вовки.

І в ту мить з-за горба вилетів вершник… Щоправда, Ольвія не встигла розібрати, хто ж сидів у сідлі, – вигулькнуло щось кудлате, все вбране у сіре хутро. Замиготів меч у руках того химеруватого вершника, він щось хрипло кричав, і кричав з такою люттю, що вовки почали розбігатися. А він ганявся за ними, і закривавлений меч у його руках із свистом розсікав повітря.

Розігнавши вовків, він повернув коня до Ольвії.

– Жива?

Голос його був хриплий, якийсь аж звіриний, він важко і часто дихав. Вбраний був у вовчі хутра. На голові мав великий закудланий малахай, насунутий аж на самі очі, на плечах, спині і грудях звисали вовчі лапи з пазурами.

Лице невідомого так густо було заросле щетиною, що Ольвія ледве вгледіла його очі та кінчик носа.

Стримано кивнула головою.

– Спасибі тобі, рятівнику, за поміч.

Він під'їхав до неї ближче, тримаючи за вуха відрубану вовчу голову, з якої ще капала червона, густа кров, пильно глянув на Ольвію, на її дитину на грудях.

– Вона тобі належить, – показуючи на вовчу голову, проказав глухим, трохи скрипучим голосом. – Я не питаю, хто ти і звідкіля. Але ти – мужня жінка, якщо заколола акінаком рудобокого вожака. Я полював за ним всю весну, але він вислизав. Хитрий був вовчисько, навіть стрілою його ніяк було дістати. А лютий був, що той злий дух! Таких вожаків у них небагато.

– Ти скіф?.. – запитала Ольвія з подивом і острахом, все ще недовірливо розглядаючи його вбрання із вовчих шкур.

– Я – Той, хто знищує вовків! – озвався він глухим голосом, і їй здалося, що говорить він з-під землі. – Мене знають всі околишні степи. Лютішого винищувача вовчого племені за мене немає. І боги свідки, я таки доберуся до їхнього царя!

«Як би пошвидше відкараскатись від цього дивного мисливця, – подумала Ольвія. – Страшний він якийсь і божевільний…»

– Будь мені за жінку! – раптом сказав Той, хто знищує вовків. – Удвох ми швидко переб'ємо степових хижаків.

– Я поспішаю, – вдала, що не почула його пропозиції Ольвія. – Покажи мені, де Борисфен.

Він махнув відрубаною вовчою головою на захід.

– Там! А тече він туди, на південь.

– Бувай, скіф! – Ольвія повернула коня на захід і спиною відчула неприємний холодок: а раптом він кинеться на неї?

– Я покажу тобі дорогу і проведу тебе степом, щоб сіроманці вдруге не напали, – буркнув він невдоволено. – Не хочеш бути моєю жоною – не неволю. Але й не можу тебе лишити саму. У цих краях вовче царство. Десь за тими горбами ховається їхній владика. Але я все одно до нього доберуся!

Тримаючи в руці вовчу голову із вже закипілою кров'ю, він їхав трохи попереду. Ольвія – за ним слідом, все ще не полишаючи думки при першій же зручній нагоді спекатись небажаного жениха. Уникала дивитися на його широку спину, на якій теліпалася висохла вовча голова з ошкіреною пащекою. Та й сам мисливець, закутаний у вовчі шкури, здавався їй велетенським звіром, що невідь-чому їде на коні.

– Дарма ти не хочеш стати моєю жоною, – не повертаючи голови, гудів Той, хто знищує вовків. – О, грізніших мисливців за нас не було б у цих краях!

– Я вже маю чоловіка, – стримано відказала Ольвія.

– Жаль… – щиро сказав він. – Коли я побачив, як ти штрикнула акінаком рудобокого ватажка, то зразу й подумав: світ об'їдь, а другої такої жінки не знайдеш. – І додав по хвилі: – Була колись і в мене жона… І син був…

Він зітхнув, як здалось Ольвії, тяжко і більше не промовив і слова. І їй шкода стало цього страшного на вигляд чоловіка.

– У тебе горе? – по хвилі запитала вона, і починала здогадуватися, що, певно, він від горя став таким…

Він здригнувся, прислухаючись до її голосу, а потім рвучко повернув своє заросле, відлюдькувате лице.

– За все моє життя у цих краях ще ніхто не цікавився моїм горем. Дозволь мені провести тебе до самого Борисфену. Я буду щасливий.

Ольвія кивнула головою, і далі вони їхали мовчки.

Іноді на обрії мелькали якісь вершники, то краєм мигнув табун, і Ольвія здогадувалася, що там кочує якесь скіфське плем'я. Іноді їй здавалося, що вона бачить далеко дими кочовища. Та ось горби, порослі кущами терну, скінчилися, вони вихопилися на м'яку типчакову рівнину. Вітер пах чебрецем, було тихо та лагідно. І сонце привітно виглянуло з-за сірих хмар. В Ольвії трохи відлягло від душі. На обрії рівнина закінчувалася ледь видними синіми кряжами.

– Борисфен – за кряжами! – не повертаючи голови, сказав Той, хто знищує вовків. – Але ця долина не зовсім безпечна. Тут водяться дикі коні, а де тарпани, там і вовки. Та й людоловів чимало в степу. Особливо у тім краї, – махнув він на північ, – де не буває сонце. Людолови часто спускаються вниз понад Борисфеном і чатують самотніх вершників. А буває, що й окремі сім ї захоплюють.

Він повернув коня до одинокого дерева, під'їхали ближче. То був розлогий і товстелезний дуб. Той, хто знищує вовків, повернув до нього коня, Ольвія, повагавшись, поїхала слідом і під дубом побачила гору вовчих черепів з ошкіреними пащеками. Від того видовиська їй стало моторошно.

– Лежите?.. – глухо запитав він, звертаючись до черепів. – Лежіть, я вам ще одного привіз!

І кинув на купу вовчу голову. Черепи заторготіли, наче загарчали, і він зареготав:

– Ха-ха-ха!.. Шкірите мертві зуби? Шкірте! – І зненацька крикнув: – Ти чуєш мене, степовий владико?!! Це я, Той, хто знищує твою прокляту зграю! Я буду вас убивати доти, доки ваші черепи не здіймуться горою вище цього дуба! Стережися, вовчий владико, останньою на цю гору я кину твою царську голову!

Погрозивши вовкам, він пустив коня чвалом. Ольвія ледве встигала за ним. Вовча голова за його спиною метлялася з боку на бік, і Ольвія намагалася на неї не дивитися.

Довго їхали рівниною, полохаючи то куріпок, то перепелів, то довговухих і довгоногих земляних зайців – тушканчиків, згодом поминули могили з кам'яними ідолами на вершинах, що були «побілені» орлами, і знову попливли типчаковим морем. Гули бджоли і повзали по квітках конюшини, навколо було тихо, сонячно і зелено. Той, хто знищує вовків, не озивався жодним словом, мовчала