Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Громове дерево! – кричав біля згорілого дуба. – Це я, Тапур! Ти у сні мені сина показувало. Ось тобі мій акінак за добру вість.

Розстебнув широкий шкіряний пояс, зняв його з акінаком у золотих піхвах і кинув до чорного дуба.

– Бери, громове дерево! Тобі дарую за гарну вістку.

І з гиком та свистом помчав охляп у степ…

Довго його не було, повернувся збуджений, чорні очі горять-сяють… В шатро вскочив, башлик зняв, підкинув його над головою, засміявся.

– Ти чого… такий?.. – озвалася Ольвія, лице її було блідим і тому якимось незнайомим Тапуру, губа прикушена до крові. Лежала на спині, поклавши руку собі на випуклий живіт, наче прислухалася до чогось.

– Син буде! – крутнувся Тапур посеред шатра. – Я вже бачив його. Уві сні бачив. Він до свого народження деревом живе. От!

Ольвія тільки й озвалась:

– Вигадники ви, скіфи!

– Хіба ти не знаєш, що скіф до свого народження людиною кимось буває? – здивовано вигукнув він. – Як у вас, греків, не відаю, а в нас так. Хто вовком буває, хто птицею, хто якоюсь там билиною у степу чи звіриною. Або й комашкою. А потім приходить час, і Папай каже: йди і народися людиною, бо скіфам треба багато-багато людей. Він іде і народжується людиною.

Ольвія зацікавлено слухала Тапура, на мить навіть забувши про свої страхи.

– Говори, Тапуре, говори, – прохала, коли він вмовкав. – Мені легше, як тебе слухаю.

Він опустився біля неї на повсть, присів на зігнуту під собою ногу, рукою ляскав себе по коліні.

– Я, щоб ти знала, спершу конем був, – розповідав їй так, ніби то було звичайним явищем. – Так, так, конем був до народження, – повторив, бачачи, що вона недовірливо придивляється до нього. – Я навіть трохи пам'ятаю, як я був конем. Ноги пам'ятаю: прудкі та сильні ноги. І бігав я у степах, аж вітер у вухах свистів. І тепер мені іноді сниться, як я був конем. Сниться: мчу степом. Ніби я і ніби не я. А ніг у мене аж чотири, прудкі такі ноги, сильні. Мчу, аж вітер свистить, аж земля піді мною гуде. От яким прудконогим конем я був! А потім сказав Папай: досить тобі конем бути. Йди до вождя Ора, і його жона народить тебе людиною. Я пішов, і вона народила мене скіфом. І Ор мені був дуже радий. Ще б пак! Про такого сина, як я, він і мріяти не міг! – гордовито закінчив Тапур свою розповідь.

– Ти в мене найкращий, – кутиками уст посміхалася Ольвія від повноти щастя і ласкаво дивилась на нього сяючими тихими очима. – Поговори зі мною ще, мені боязко самій лишатися…

– А син наш, щоб ти знала, зараз деревом живе. – І він розповів їй про свій сон. – Тепер ти збагнула? Громове дерево показало мені нашого сина. От! Він у дереві, там, – махнув кудись рукою, – на узвишші. Уся Скіфія заговорить про мого сина із громового дерева. І Папай йому вже сказав: йди до Ольвії і народися людиною, і Тапур матиме сина-громенка. Він уже йде, і ти його скоро народиш. А я тобі дам за це багато золотих прикрас, найпишнішу білу юрту, коня дам і слуг та рабів дам. І тобі будуть заздрити усі сколотки. От!

Він підхопився на рівні, взяв свій башлик і, не кажучи й слова, вискочив із шатра. Аж війнуло за ним!

Ольвія якусь мить лежала непорушно, заколисана його мовою, вже й дрімати почала, як зненацька живіт її колихнувся, і вона тихо скрикнула:

– Ой… Мабуть, починається…

До шатра на руках і колінах заповзла Мілена, простяглася у ногах господині.

– Ти мене кликала, господине? Я тут.

– Авжеж, Мілено, кликала, тільки ти сядь. Ось тут. – Мілена сіла біля Ольвії. – І не відходь од мене. Боюсь я… Тапур щойно повідав, що вже бачив нашого сина. Уві сні.

– То й буде все добре, господине моя. І не бійся. Немає солодшої муки у світі, аніж народити маленьку лялечку… Земля родить, все зело родить, птиця і звір теж діточками обзаводяться. То й жінка має родити, щоб рід людський не уривався під сонцем.

– Страшно…

– То – солодкий страх, господине.

– Аби син… – шепоче Ольвія побілілими губами. – Аби син… Новий крикун бойового кличу Тапурового роду.

– Поглянь, господине, з шатра. Запона піднята, бачиш, як степ цвіте, – шепотіла Мілена. – Я хоч і не бачу, але відчуваю. Такий теплий та ласкавий вітер обвіває моє лице, як із шатра виходжу, скільки пахощів зі степу несе. А як іржуть лошаки за кочовищем, весні радуються! Світ після зими ожив, у добру пору ти зібралась родити, господине моя.

До шатра донісся тупіт копит, що віддалявся.

– То вождь знову в степ помчав, – шепнула Мілена. – Од радощів він собі місця не знаходить. Сина чекає. А ти – не бійся, господине. Скіфи кажуть, що до породіллі сходяться усі боги. Сам бог богів, добрий та мудрий Папай, слідкує, щоб жінка народила щасно відважного сина чи красуню дочку.

– А я боюся, Мілено. Наче біду свою відчуваю…

– А ти поклич, господине, ще й грецьких богів. А найперше – добру Іліфію[22], – радить рабиня. – Я вже й забула, як молитися грецьким богам. А колись же і я родила… Ой… згадаю – не віриться… Пам'ятаю, з'явилася на світ моя донечка і кричить… А я – плачу. А донька кричить… Ой-ой, яка то радість була. Ліктою я назвала свою дочку. Ліктою… Що з тобою, господине?

– Ні, ні!! – раптом крикнула Ольвія. – Не може бути… Просто так… здалося…

І зненацька гострий біль різонув Ольвію.

Крикнула вона, зайшла баба-повитуха, поважна, сувора, від неї віяло силою та впевненістю. Мовчки заходилася засукувати рукава. Ольвія поглядала з надією на її грубезні, майже чоловічі руки.

На її крик поткнувся було й Тапур, але повитуха мовчки посунула до нього, застережливо виставивши вперед руки. Вождь, винувато кліпнувши, покірно вискочив із шатра.

А дрохви все летять і летять.

То там, то тут у долині падають, розбиваються на родини, і вже вусаті дрохвичі ведуть своїх дудучок у безпечні місця.

Тапур лишив слухняного коня за могилою, у башлик навтикав ковили і з луком в руках підкрадається ковилою. Ось він трохи зводиться, вибирає поглядом найбільшого птаха, натягує тугу тятиву. Цілиться під ліве крило вусатого дрохвича.

Ще мить, дзизне стріла, наче блискавка, прониже красеня птаха. Крикне він, ніби зойкне,