Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
Всю ніч Ольвії снився Тапур. Вона тікала від нього, а він гнався за нею і страшним голосом кричав:
«Савроматам продам, савроматам!» – і перетворювався на вовка.
Ольвія злякано кричала вві сні.
«Ха-ха-ха!.. – реготав Тапур. – Хіба ти не знаєш, що я можу на вовка перекидатися? Я цар усіх вовків. Ти не втечеш від мене, і тебе не врятує Той, хто знищує вовків!»
Прокинулась вона від того, що кінь пирхав їй прямо в обличчя. Схопилася, з пліч сповзла вовча шкура, жінка злякано відсахнулася, бо спросонку привиділось бог зна й що…
В степу вже сіріло, передранкова свіжість доймала до кісток, і вона, поборовши відразу, накинула на плечі вовчу шкуру, щільніше притулила Лікту. Багаття ледь жевріло, вкрившись сірим попелом, наче й собі сховалося під вовче хутро. Того, хто знищує вовків, не було. І його коня теж.
За два дні Ольвія почала вже потроху звикати до свого дивного, химерного супутника, і без нього їй стало трохи не по собі у степу. Далеко на півночі шугали дими, на кряжі зрідка проскакували вершники, ледь видимі звідси. Та вони були далеко і навряд щоб бачили її, і вона заспокоїлась.
Та ось почувся тупіт копит зовсім близько, Ольвія потяглася рукою до акінака, вся напружилась. З-за могили вигулькнув вершник у вовчому малахаї і куртці. Під'їхавши ближче до багаття, кинув дві вовчі голови і, спішившись, пустив коня, а сам підійшов до напівзатухлого багаття, сів згорбившись. На ньому була стара, витерта куртка, повстяні штани. В тій куртці він був схожий на звичайнісінького скіфського пастуха, котрий пасе чужі табуни, лише малахай нагадував, що він Той, хто знищує вовків.
– Що трапилось? – запитала Ольвія.
– Сіроманці хотіли викрасти наших коней, – сердито озвався він. – У двох я відтяв голови.
Помовчали. Мисливець горбився біля багаття, дивлячись в одне місце перед собою, і тяжко зітхав, ніби його давив гніт.
– Хто ти, скіфе? – вирвалося в Ольвії.
– Я вже казав: Той, хто знищує вовків. Так мене називають у степах. А ще – злий дух степу. Теж мене так називають.
– І доки ти знищуватимеш вовків?
Він знизав плечима.
– Не знаю… Допоки не віддадуть мені сина.
– Що?.. – Ольвія піднялася з подиву. – Що ти сказав?
– Я був колись пастухом, – пробурмотів він, невідривно дивлячись у сірий попіл багаття. – Кибитку мав і сина. Він ще не вмів ходити, але вже добре їздив верхи. Посаджу його, бувало, на коня, вхопиться руками за гриву і мчить… Добрий би був з нього вершник і пастух!
Він зітхнув і довго мовчав.
У степу хутко дніло, низом потяглися тумани, вологі, холодні. Прошелестів вітер, закушпелив попелом багаття. Десь за могилами прогупотіли тарпани, і все стихло.
– Там… – махнув він на схід, – за трьома горбами, ми пасли коней. Чужих, нашого вождя. У мене було четверо коней, але минулої зими була ожеледь, і мої коні пропали. Крига була така на снігу, що вони не змогли пробити її копитами. І ослабіли. Їх і порвали вовки… Так я лишився без табуна і пас чужих коней. Але в мене був син і була кибитка. Однієї ночі на табун, який ми пасли, напали вовки. Багато-багато вовків. І вони зовсім знахабніли і не боялися нас… Всю ніч ми палили багаття і пускали стріли у сірих. Коней ми тоді вберегли, а мого сина не стало… Його витягай з кибитки вовки. Я бачив слід їхніх лап. Він, мабуть, прокинувся вночі і плакав, от сірі й почули… Я шукав сина п'ять днів і не знайшов. Тоді я закричав на увесь степ: «Гей, вовки! Клянусь богами, що я зживу ваше прокляте плем'я із світу білого. Або віддайте мені сина, або я винищу вас до одного!»
– Давно то було?
– Троє літ і дві зими тому.
– Звідтоді ти б'єш вовків? – Ольвія з жалем і подивом глянула на свого супутника.
– Б'ю!.. – з ненавистю відповів він і скреготнув зубами. – І буду їх нищити. За свій табун, за сина! День і ніч сіятиму я смерть серед їхнього племені. Аж доки їхній цар не злякається і не скаже вовкам: віддайте хутчіше йому сина, бо він нас зживе зі світу білого. І тоді вовки повернуть мені сина, і ми покочуємо з ним степами…
Розвиднялося…
Палало крайнебо, і сонячні промені віялом розходились по небу. Летіли перепели, падали в ковилу, десь пересвистувались бабаки.
– Пора, – сказав Той, хто знищує вовків. – Сьогодні, як сонце підніметься вгору і стане у нас над головами, ми дістанемось Борисфену. Я перевезу тебе колодою на той берег і повернуся у свої степи. Мені ще треба багато-багато вбити вовків, аж доки вони не злякаються і не повернуть мені сина… А про тебе я завжди пам'ятатиму, мужня і добра жінко.
Розділ сьомий
Людолови на Борисфені
До Борисфену дісталися, як і обіцяв Той, хто знищує вовків, справді ополудень, як уже сонце добре підбилося над головою, а тіні, зіщулившись, зробилися такими куцими, що в тих зайців хвости.
Дісталися якось зовсім негадано, несподівано, хоч і поспішали до великої ріки із самого раннього рана. Хвилю тому їхали густою тирсою, що сягала коням по черева, всюди слалися одноманітні рівнини із перелісками і кряжами, балками й узвишшями та орлами в піднебессі, слалися, здавалося, аж до самого обрію, де небо зливалося із землею, а тоді в один мент коні раптово спинилися як укопані, й Ольвія скрикнула, бо не побачила поперед себе… нічого. Себто вона побачила, але – порожнечу, наповнену свіжим повітрям, котре над порожнечею було трохи блакитніше, а в наступну мить загледіла на дні безмежної порожнечі широку голубу смугу наче вже з іншого світу білого.
Хитнувшись вперед, Ольвія мимовільно вхопилася за гриву коня, глянула вниз, потім
