Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс

– Го-го-го!!! Доброго дрохвича поцілив!

Давно вже так не полював Тапур, тож душу свою відведе.

Чи травина яка перед ним хитнулась, чи з куща надто висунулось древко стріли з бронзовим наконечником, а тільки птах, відчувши тривогу, зненацька круто повернув голову до Тапура, ступнув і загородив собою дудучку від біди.

І крикнув щось уривчасто-тривожне, і крила свої рвучко випростав.

– Гаразд, – сказав Тапур і засміявся, з ковили зводячись. – Милую тебе, вусатий. Лети. Я сьогодні добрий. У мене сьогодні народиться син.

Розділ третій

А вранці вже буде пізно

В ту ніч все й скінчилося.

В ту ніч урвалося її життя у Скіфії, і вже не господинею, не дружиною всесильного вождя, а втікачкою мчала вона степами, і кінь летів у темряві ночі як стріла. А вершниці й той лет здавався повільним… Швидше, швидше, тільки б устигнути вислизнути з Тапурового краю, доки не вмерла рятівна ніч і не скочила у сідла погоня, доки кінь її не вибився з сил, доки злий Тапур не дав волю своєму гніву…

Страшно їй і Тапура, і скіфів, і чорної ночі… І за долю свою майбутню страшно, і за дочку свою страшно…

Спершу хотіла було кинутись у землі скіфів-хліборобів. Ті і нагодують, і притулок дадуть при нагоді. Та й шлях знайомий: караванною дорогою все на південь і на південь, а діставшись моря, не заблудиться. Чи трапиться в дорозі купецький караван – не полишить у біді самотню вершницю з дитиною на руках.

Подумала так і круто з півдня повернула на захід, пустивши коня в напрямку Борисфену. Адже Тапур недовго гадатиме, куди втекла Ольвія і на яких шляхах її ловити. Звичайно ж, на південній караванній дорозі. Іншого шляху додому вона не знала.

Тому Ольвія круто повернула на захід і зникла за обрієм, не лишивши й сліду. Навряд чи здогадаються шукати її саме тут. Цей шлях важкий, пустельний, хіба відважиться самітна жінка на таке?

Ольвія зважилась… Лише б дістатися до Борисфену, переправитись на правий берег, а там їй і калліпіди допоможуть, і алазони. Та й до своїх звідти близько. Лише б дістатися до Борисфену та повернути на південь… Скільки там днів путі лишиться до рідного міста!

Так гадалося першої ночі, найтяжчої ночі у її житті. Навіть коли скіфи везли її у свої степи, не було їй так тяжко, як тепер, коли вона од них утікає. Ат, що тепер!

Кінь трапився Ольвії добрий, надійної скіфської породи. Низькорослий, непоказний на вид, але витривалий, як дикий звір. Втоми не знає. Тільки вітер свистить у вухах вершниці та тупіт копит завмирає вдалині. Вірила, що врятується. Віднині Скіфія і Тапур стануть її далеким минулим…

Далеким, щасливим і гірким водночас.

Вірила, а сама думала: чи ж пощастить вирватися із Скіфії, чи ж дочку свою – тепле крихітне тільце, з-за якого все й зчинилося, – вдасться врятувати від гніву її несамовитого батька? Та донька про те не відала. Мирно спала в м'якому шкіряному кубельці на грудях у матері, і те кубельце колихалося з боку на бік, навіваючи малій ще міцніший, ще солодший сон.

Не випускаючи з рук повіддя, ліктями притримувала кубельце на грудях, щоб не надто хилиталося. Всю ніч над нею висіла велика світла зоря і летіла назирці за втікачкою на тлі чорного-чорного неба. Ольвія вірила, що то її зірка-захисниця. Допоки вона горить над її головою, відбиваючись у зіницях дочки, доти Ольвію обминатиме лихо. Світи, зоре, яскравіше, не заходь за хмару, не лишай мене наодинці із чорним степом та вовчим виттям, що відлунює десь за байраком.

Ніч, глуха, чорна, летіла разом з утікачкою і своїм жахним голосом – вовчим виттям – щось кричала їй, погрожуючи чи застерігаючи… Неси, коню, не зупиняйся, допоки вистачить у тебе сил.

Скіфія…

Ти дала короткочасне щастя і дочку. Спасибі за ті сонячні дні й золоті місячні ночі і за той найбільший скарб, котрий везу від тебе, мати Скіфіє! Але, мабуть, дарма коня жену. Від тебе й на крилах не втечеш, за синіми морями не заховаєшся, на краю світу не притаїшся.

Шелестить ковила під копитами коня, а Ольвії вчувається: не втечеш, не втечеш, не втечеш-ш-ш… І думає жінка: як я втечу від тебе, розгнівана Скіфіє? Адже ти будеш завше на мене дивитися очима цього немовляти, такими ж чорними, як і в батька, сміятимешся її сміхом, радітимеш її радістю, сумуватимеш її горем. І безмежні скіфські степи із запашною розмай-травою, гірким полином, дикою волею і диким свавіллям клекотітимуть в очах моєї доньки. То хіба ж втечеш од тебе, добра і зла мати Скіфіє?

Хіба забудеш тебе, як у вухах боляче лунає і, напевне ж, ще довго лунатиме крик Тапура:

– О Папай!!! Хіба ти не посилав мені сина, щоб він народився людиною?!. Допоки ж йому бути деревом?.. Скажи мені, Папай: ти посилав його мені у сон?!! Я бачив сина уві сні. Де він зараз? Хто мене обманув?.. Ольвія?

Любив він Ольвію до безтями, може, тому і гнів його був безтямним? Все у нього було без меж: і радість, і лють. Не знав він золотої середини. От біда, так біда.

Не тямлячи себе, стрибнув до Ольвії, наче звір. В його чорних палаючих очах нуртували сліпа лють і образа.

– Ти обдурила мене, гречанко!.. – кричав їй в обличчя. – Ти ненавидиш мене, коли посміла народити дочку. Ти забагла посміятися, ошукати мене. Громове дерево обіцяло мені сина. Воно показувало його мені уві сні. Я вже бачив свого сина. Де він? Де, гречанко? Папай послав його народжуватися людиною. А ти не захотіла його народити. Ти вибрала дочку. Де мій син, гречанко? Хай, значить, сміються з Тапура, що три жінки так і не народили йому сина?! Геть з моїх очей! Ти мені більше не жона!

І з тріском зламав перед нею стрілу.

Ольвія чекала гіршого, але він не зачепив її.

Чула, як він гуркотів, як метався у шатрі, наче той вихор, зганяючи гнів на домочадцях, кричав, комусь погрожував, когось проклинав… А їй було байдуже, ніби не її він залякував найстрашнішими карами. Після пологів найшла апатія, безвілля…

Їй тоді було однаковісінько – зненавидів він її люто чи люто любить,