Ольвія - Валентин Лукіч Чемеріс
– Пасися, конику, набирайся сил, бо в нас ще довга дорога. Борисфен звідси на заході, тож сонце мусить бути всю дорогу ліворуч. Так по сонцю і дістанемось…
Кінь подивився на неї, і очі його вже трохи просвітліли. Ольвія посміхнулась.
– Відходиш, бідолахо? Потерпи, дістанемось до міста, ніхто й пальцем тебе не зачепить. А мій сауран так і лишився у Скіфії.
Згадка про скіфів знову навіяла їй Тапура, але вона, аби не терзати себе подумки, викинула його з голови і примусила себе думати про щось інше.
Ще раз обдивившись обрії і впевнившись, що всюди тихо, якщо ж не рахувати тих далеких димів на півночі, вона присіла біля дочки. Їла над силу, не відчуваючи смаку. Жувала сухий сир, доки й не заснула сидячи.
Снилося їй рідне Гостинне море, білі чайки над хвилями, яскраве сонце… Тихо так, гарно, безжурно на душі в Ольвії! І легко їй, ніби щойно на білий світ народилася… Аж раптом чує, хтось гука її.
– Ольвіє?! Ольвіє?!
Глянула – випливає з моря дельфін і каже:
– Гостинне море дарує тобі доньку. Вона сидить у мене на спині й простягає до тебе руки.
Затремтіла Ольвія, кинулась до своєї дочки, і раптом білий світ померк, пірнув у густу чорну пітьму.
– Дельфін! Дельфін!.. – злякано закричала Ольвія. – Чому я тебе не бачу? Де ти, відгукнися!
– Я тут, – сказав дельфін. – Біля тебе.
– А моя донька де?
– У мене на спині.
– Чому я не бачу ні моря, ні тебе, ні доньки?
Зареготав у чорній пітьмі дельфін.
– А тому, що ти вже осліплена!
– Неправда!
– Ха-ха-ха!! – реготав десь у тьмі дельфін. – Адже ти рабиня. Тапур продав тебе в рабство савроматам, а ті, щоб ти не втекла, викололи тобі очі. Як скіфи Мілені.
Закричала, заголосила Ольвія:
– Дайте мені очі… Очі мої верніть. Я хочу подивитись на свою Лікту. Мою маленьку Лікту…
– А-а-а… – плакала десь дитина.
– Я тут, Лікта-а… Я зараз… за-ара-аз…
Кинулась наосліп, але всюди її зустрічала стіна важкого мороку, вона розсовувала його руками, грудьми, плечима, вірячи, що там, за мороком, буде світло.
– А-а-а-а… – кричала дитина.
– Я тут!.. Я зараз!.. – кричала Ольвія. – Де ти, Лікта?!
Зойкнула і прокинулась.
Важко дихала. Мала таке відчуття, що й досі гребеться в мороці. Боже мій, як страшно бути сліпій! Навіть на мить, навіть уві сні… Але що це? Плаче Лікта? Не у сні, а наяву…
Стривожено пирхав кінь, тицявся губами у плече, наче хотів її розбудити. Ольвія відчула щось недобре, схопилася. За ближнім горбом мигнув сірий звір.
Вовк?
Глянула ліворуч і обімліла: зграя вовків! Здригнулась, ніби хто облив її крижаною водою.
Лікта зайшлась плачем, Ольвія нарешті отямилась, схопила кубельце, квапно наділа його собі на шию, зав'язала кінці. А в самої тремтіли руки, билася сполошна думка: що робити, де шукати порятунку?..
Кінь знову штовхнув її у спину.
«О боги, – жахнулась Ольвія. – Як хоч він з переляку не втік?..»
Крайній вовк подав голос – виття його було пронизливе і моторошне. І вчувалася в ньому радість. Ольвія тієї ж миті опинилася у сідлі. Кінь наче ждав цього, бо з місця рвонувся так, що аж у вухах вершниці засвистів вітер.
Вовча зграя повела очима, проводжаючи коня, ліниво затрусила й собі слідом. Хижаки були певні, що в цьому пустельному краї здобич далеко від них не втече.
Ольвія оглянулась.
Материй вожак – здоровенний, широкогрудий вовчище з рудими підпалинами на боках – рикнув, і зграя, піднявши хвости, почала набирати швидкість.
«Справа зовсім кепська, – подумала вона й відчула, як щось закрижаніло в душі. – Кінь зморений і навряд чи зуміє відірватися від зграї. А в цих краях кричи – не докричишся!..»
Лікта плакала не затихаючи, та матері було не до неї. Міцно намотавши на ліву руку повіддя, вона затиснула в правій акінак. Страху не відчувала, тільки на серці чомусь стало сумно і гірко. Та ще захотілося побачити Тапура, хоч здалеку, хоч мигцем… Невже кінець?..
Оглянулась… Так і є, вовки вже здоганяють, зграя на ходу ділиться надвоє. Певно, хочуть охопити коня з обох боків.
Ех, Тапур!.. Ну для чого ти мене забрав з Ольвії? Для чого хижим шулікою вихопив із гнізда? Щоб отак глупо розтерзали мене вовки у степу, як твою матір, коли вона втекла, щоб не лягати з мертвим Ором у могилу?..
Невже і її чекає така жахлива доля?..
Занесла руку з акінаком для удару, ні на мить не спускаючи тривожного погляду з вожака… Прикусила губу… Ну, стрибай, сіроманець. Стрибай же!.. Все зараз залежить від вожака. Схибить вожак, вона врятується, а вчепиться коневі в шию… Але про те краще не думати. Ще є мить. Одна мить. А потім… потім, можливо, вже й думати буде пізно…
Рука з акінаком напружилась…
Вожак уже здоганяє.
Ольвія бачить його білі гострі ікла, червоний язик. І люті жовті очі… Він уже зовсім близько. Порівнявся з конем, повертає до нього ошкірену пащеку.
Буде стрибати?.. Але ні, здається, хоче трохи випередити свою жертву, щоб одним ривком полетіти їй на шию… Кінь несеться з останніх сил, але тих сил уже не досить, щоб відірватися від переслідувачів. Наче в якомусь тумані, чує Ольвія крик дочки, хоче озватися до неї, й несила розімкнути стиснені зуби. Рука з акінаком закам'яніла… Тільки б не схибить. Тільки б точно розрахувати удар…
Вожак несеться з такою швидкістю, що, здається, пливе поруч з конем. Ольвія бачить, як роздуваються у нього руді боки, як летить піна з пащеки, й висне обабіч морди павутинням…
Ольвія перехиляється трохи на правий бік, готуючись до удару. Тіло її стає твердим, наче кам'яним, і вона відчуває: не схибить!
І тут переярки зліва вирвались вперед, кінь шарпнувся від них у протилежний бік… Вожак, певно, цього й чекав. Не збавляючи швидкості, він зненацька почав підніматися, виростати на очах…
Ось він уже зростом став завбільшки з коня.
І вона зрозуміла: вожак стрибнув!
Рука Ольвії, описавши півколо в повітрі, згори вниз полетіла йому навстріч, акінак по саме руків'я м'яко увійшов вожакові у бік, під ребро. Він якось по-собачому гавкнув, наче гекнув, перевернувся в повітрі, мигнув світлішим черевом і лишився далеко позаду. І там, де падав, щось зачервоніло…
Розділ п'ятий
Той, хто знищує вовків
– Ар-р-р-а-а-а-а!!! – не тямлячи себе, закричала Ольвія. Та радість її виявилась передчасною: хижацька зграя в запалі
