Гайді. Гайді. Пригоди тривають - Йоханна Спірі
Священик погладив дівчинку по кучерявій голівці, взяв за руку та вивів, проводжаючи Вуя на вулицю. Там вони попрощалися, і сільчани мали можливість побачити, як панотець, прощаючись зі старим, раз за разом тиснув йому руку. Здавалось, ніби той був його найкращим другом і він ніяк не може з ним розпрощатися. Не встигли зачинитися двері за священиком, як весь натовп, що чекав біля будинку, кинувся вітатися зі старим. Кожен хотів першим потиснути йому долоню. Назустріч Вуєві з полонини простягнулося стільки рук, що той розгубився: яку потиснути першою? Кожен гукав до нього: «Який я радий… як добре, вую... тішуся, що знайшов хвилю завітати до нас, вую!», а хтось казав: «Вже давно хотів з вами перебалакати!». Зі всіх сторін лунали привітання, а старий дружньо відповідав на кожне. Він розповів, що має намір перебратися на своє старе обійстя в селі та перезимувати тут. Його слова викликали легкий гул серед тих, хто зібрався навколо. Нараз стало так, що Вуй із полонини став улюбленцем цілого села. Складалося враження, що він був саме тим, кого бракувало кожному мешканцеві. Люди провели старого з дівчинкою далеко за село, а коли прийшла пора прощатися, кожен хотів бути певним, що Вуй обов’язково завітає до нього в гості, коли наступного разу зійде з полонини. Старий стояв і довго дивився вслід людям, які поверталися до своїх домівок. Обличчя Вуя подобрішало й світилося тепер якоюсь внутрішньою благодушністю, що переповнювала його. Гайді пильно глянула на нього і радісно сказала:
— Дідусю, ти нині чим раз, тим гарніший! Ти ще таким ніколи не був.
— Ти так думаєш? — усміхнувся старий, — знаєш, Гайді, я врешті усвідомив, шо то є — розуміти й заслуговувати та жити з людьми і Богом у мирі. Як маєш те все, яка то радість! Сам Господь послав тебе до мене на полонину.
Коли обоє дійшли до хатини Петруся-козопаса, дідусь відчинив двері й зайшов у середину.
— Слава Богу, бабцю! — гукнув. — Я так собі думаю, доки прийде осінь, хату треба буде ще раз підлатати.
— Господи Боже ти мій, та то Вуй! — приємно здивувалася та. — Слава Богу, шо дожила до того часу: можу подякувати вам за доброту до нас, спаси вас, Боже!
Старенька простягнула назустріч голосу Вуя свою висушену тремтячу руку. Коли той приязно потиснув її, бабця повела далі:
— Я ще хочу попросити, бо спокою не дає, каменем лежить на серці: як завдала-м коли болю якого, не судіть мене за це, прошу, відпустіть Гайді до мене, нехай почую малу ще раз перед тим, як знесуть мене в труні до церкви відспівувати. Ви собі уявити не можете, яка то мила дитина! — і старенька обняла дівчинку, бо та саме притулилася до неї.
— Не турбуйтеся, бабусю, все буде добре, — заспокоїв стару Вуй. — Я більше не тримаю ніякого зла ні на вас, ні на себе. Будемо жити одне коло одного так довго, як Бог нам дозволить.
Бриґітта потай відвела Вуя в куток та, показавши гарненький капелюшок, розповіла, як той сюди потрапив і що вона, звичайно, не може забрати його в дитини.
Дідусь задоволено глянув на Гайді й відповів:
— То її капелюшок. Не хоче його вдягати, то її справа. Як віддала його тобі — то він твій.
Бриґітта була нечувано рада такому неочікуваному присудові старого:
— Ви тільки гляньте, та він більше десяти франків коштує, — вона з тої радості підняла капелюшка вгору, всім його демонструючи. Скільки щастя принесла нам Гайді, повернувшись з Франкфурта!
Я часом собі думаю чи не відіслати ненадовго туди свого Петруся. Що ви на те скажете, Вую?
Очі старого весело зблиснули. Він сказав, що Петрусеві така поїздка не зашкодила б, але треба почекати слушної нагоди.
В ту хвилю до кімнати, розчахнувши двері, влетів Петрусь. Перед тим він зопалу, не розрахувавши, так буцнув головою зачинені двері, що в світлиці аж посуд у шафі задзеленчав. Все свідчило про те, що хлопчина дуже поспішав. Важко переводячи подих, Петрусь застиг посеред кімнати, а потім мовчки витяг справжнього листа! Це була подія, яка тут ще ніколи не траплялася! Лист, адресований Гайді! Його дали Петрусеві на пошті. Всі, сповнені цікавості, всілися навколо столу, Гайді розпечатала листа і голосно, без запинок, його прочитала. Листа написала Клара Зеземанн. В ньому дівчинка оповідала, що після від’їзду Гайді, в їхньому домі стало страшенно нудно, і так довго витримати вона не могла. Отож почала так настирливо просити татка, що він врешті-решт не витримав, піддався на її вмовляння і переніс їхню поїздку в Бад Рагац на цю осінь. Бабуся також поїде з ними, бо хоче піднятися на полонину, щоб відвідати Гайді та її дідуся. Вона попросила Клару передати Гайді, що та правильно вчинила, коли хотіла привезти старенькій пампушки. Бабуся з Гольштайна висилає пампушки та ще й кави до них, щоб старенька змогла їсти їх, коли вони почнуть черствіти. Посилка в дорозі, а як прийде, Гайді має віднести гостинці бабці.
Ця новина принесла багато радості та здивування. За розмовами, бо всім було цікаво — як та посилка виглядатиме і коли нарешті прийде, час пролетів так швидко, що навіть дідусь не помітив, як стало вже досить пізно. Усі раділи в очікуванні прийдешнього дня, а ще більше втіхи приносило спільне перебування та жваве спілкування.
Під кінець посиденьок бабця промовила:
— Найкраще з усього — коли приходить давній
