Ніч ополудні - Артур Кестлер

Рубашов навмисне зробив перепочинок, а тоді повернувся до Клєткіна й закінчив:

–Це все показує, що на час зустрічі з цим молодим чоловіком ні я, ні він не могли передбачити характеру його майбутньої праці, а тому закид, ніби я намовляв його отруїти вождя, геть чисто позбавлений логіки…

Олівець секретарки раптом перестав скрипіти… Навіть не дивлячись у її бік, Рубашов знав, що вона зараз розгублено витріщилася на Клєткіна. Заяча Губа теж витріщився на слідчого, нервово облизуючи верхню губу. В його очах не було полегшення; навпаки, вони ще більше налилися тривогою й страхом. Тимчасове почуття тріумфу, що його зазнав Рубашов, моментально зникло. Натомість з’явилося дивне відчуття вини за псування цієї гладенької, врочистої церемонії. Голос Клєткіна прозвучав іще холодніше й коректніше:

–Маєте ще якісь запитання?

–Наразі ні, – сказав Рубашов.

–У звинуваченні не сказано, що ваші інструкції зводилися лише до застосування отрути, – спокійно відповів Клєткін. – Ви просто дали наказ про вбивство. Вибір способів ви залишили виконавцеві.

Клєткін перевів погляд на Заячу Губу:

–Адже так?

–Так, – поспішно відказав Кіффер, і в його голосі вчулося полегшення.

Рубашов добре пам’ятав, що в обвинуваченні стояло «намовляння до вбивства отрутою», але раптом усе це втратило будь-яке значення. Чи справді молодий Кіффер на власну руку готував замах, чи лише планував щось подібне, а чи всі ці зізнання були штучно всаджені в його голову – Рубашова це все цікавило тепер хіба що в суто юридичному аспекті. У визначенні його справжньої вини все це не грало ніякої ролі. Головним зараз було те, що ця поламана, жалюгідна фігура втілювала, по суті, його логіку, була, так би мовити, її матеріалізованим наслідком. Ролі помінялися, бо не Клєткін, а він, Рубашов, був тим, хто намагався заплутати ясну справу занадто тонким перебиранням деталей. Обвинувачення, яке донедавна виглядало абсурдом, здобувало нарешті – щоправда, незграбним і грубуватим способом – необхідну ланку для завершення логічного ланцюга. І все ж, як здавалося Рубашову, в одному моменті його скривдили. Але він був занадто зломлений, щоб викласти ще й цю свою кривду.

–Маєте ще якісь питання?– спитав Клєткін.

–Ні.

–Ви можете йти, – кинув Клєткін до Заячої Губи й натиснув кнопку дзвінка.

Зайшов конвоїр, начепив на руки Кіффера наручники і кинув головою на вихід. Перш ніж зникнути за дверима, Заяча Губа повернувся до Рубашова точнісінько так, як він це робив, повертаючись до в’язниці з прогулянки. Витримати цей погляд Рубашову було нелегко. Мусив скинути пенсне й опустити очі долу. Коли за Заячою Губою зачинилися двері, Рубашов майже заздрив йому, але всі ці рефлексії обірвав голос Клєткіна бадьорий і, як завжди, брутальний:

–Тепер ви згодні, що зізнання Кіффера у головних пунктах збігаються з фактами?

Рубашов мусив знову повернутись до лампи. У вухах гуло, а світло, гаряче й проникливе, червоним жаром рвалося крізь закриті повіки. Проте фраза «у головних пунктах» не пройшла повз його увагу. Цією фразою Клєткін затуляв прогалину в обвинуваченні і лишав за собою можливість змінити «намовляння до вбивства отрутою» просто на «намовляння до вбивства».

–У головних пунктах – так, – погодився Рубашов. Рукава накрохмаленої сорочки Клєткіна захрустіли, і навіть стенографістка засовалась у своєму кріслі. Рубашов усвідомив, що щойно сказав вирішальне речення, яким припечатав своє зізнання у вині. Чи зможуть ці примітиви взагалі зрозуміти, що саме він вважає виною і що, за його поняттям, можна назвати істиною.

–Лампа дуже вам заважає?– несподівано запитав Клєткін.

Рубашов усміхнувся. Клєткін повертав борг. Він поводився на рівні розумового розвитку неандертальця. І все ж коли напруга у лампі раптом поменшала на кілька десятків вольт, Рубашов відчув полегшення і навіть щось схоже на вдячність. Хоч він і тепер не міг дивитись на лампу, не моргаючи, риси обличчя Клєткіна зробились чіткішими. Знову можна було бачити шрам на його щоці.

–Так, погоджуюсь, за винятком одного пункту, який, на мою думку, є дуже важливим, – сказав Рубашов.

–А саме?

«Він, певно, гадає, що я ухоплюся за зустріч із молодим Кіффером віч-на-віч, якої ніколи не було, – думав Рубашов. Ось що для нього є наріжним каменем: поставити крапки над «і», навіть якщо ці крапки подібні до плям. Проте, з його точки зору, він, може, й має рацію».

–Пункт, який я вважаю особливо важливим, полягає ось у чому, – сказав Рубашов голосніше. – Це правда, що відповідно до моїх тодішніх переконань я обстоював потребу застосування сили. Але під цим я розумію політичну акцію, а не індивідуальний терор.

–Тобто ви воліли громадянську війну?– швидко перепитав Клєткін.

–Ні. Я волів широку дію мас…

–А це, як ви знаєте, неодмінно допровадило б до громадянської війни. Отже, ця майже непомітна різниця і є для вас надзвичайно важливою?

Рубашов опустив очі. Ще хвилину тому ця різниця видавалась йому справді важливою, але зараз вона стала нічим, нулем. Бо й справді, якщо опозиція могла здобути перемогу на партійною бюрократією та її незліченним апаратом лише за допомогою громадянської війни, то чим ця альтернатива була кращою від отруєння Хазяїна бутербродами, адже ця смерть, безумовно, спричинила б розвал режиму скоріше і з меншим кровопролиттям? Чому індивідуальне політичне вбивство було менш шляхетним від масової політичної різні? Той нещасний молодий чоловік зрозумів його тоді, очевидно, не так, як треба, але чи в помилці молодого Кіффера не було більше послідовності, ніж у його власній поведінці протягом останніх кількох років?

Той, хто виступає проти диктатури, мусить прийняти громадянську війну як засіб. Той, хто жахається громадянської війни, мусить відкинути спротив і прийняти диктатуру. Цими простими реченнями, написаними колись під час полеміки з поміркованими, він виносив сам собі присуд.

Не міг більше полемізувати з Клєткіним. Усвідомлення своєї поразки наповнило його почуттям полегкості. Обов’язок продовжувати герць, як і тягар відповідальності за його наслідки, спали з його плечей. І, як не дивно, це полегшення знову викликало запаморочення.