Ніч ополудні - Артур Кестлер

Погляд молодого чоловіка так і не відірвався від Рубашова. Цей погляд, здавалося, прикипів до нього, немовби в ньому крилася остання надія на порятунок, Рубашов труснув власну пам’ять, і в ній почали зринати образи, спочатку розпливчасті, а тоді конкретніші. Нарешті згадав, хто був Заяча Губа. Ця ідентифікація не зродила у ньому подиву, радше – розчарування.

Повернувшись до Клєткіна і раз у раз моргаючи проти світла, спокійно сказав:

–Вказана ним дата правильна. Спочатку я не впізнав свідка. Тепер бачу, що це син професора Кіффера. До речі, перед тим, як він пройшов через ваші руки, я бачився з ним лише один раз. Вітаю вас із блискучою обробкою! Не диво, що я навіть не впізнав його…

–Отже, ви підтверджуєте, що знаєте його і що зустрічалися з ним у вказаний день і за вказаних обставин?

–Я щойно це підтвердив, – кинув Рубашов байдуже і помітив, що гарячкове збудження минуло й у голові знову почалися тупі удари. – Якщо б ви відразу сказали, що свідок є сином мого нещасного друга Кіффера, я розпізнав би його швидше.

–В обвинуваченні його прізвище названо повністю, – зауважив Клєткін.

–Для мене й для інших професор Кіффер був відомий як Кіффер. Усі ми знали, що це – псевдонім, прибраний ще у дореволюційні часи. Його справжнього прізвища я не знав. Тим часом у звинувачення ви чомусь втулили останнє…

–Ну, це неважливо, – підсумував Клєткін і знову подався тулубом у бік Заячої Губи, немовби хотів розчавити молодого чоловіка своєю вагою. – Продовжуйте свої свідчення. Розкажіть тепер, для чого було влаштовано цю зустріч.

«Знову помилка, – подумав Рубашов, дарма що майже засинав. – Він вважає це неважливим. Але якби я справді вербував цього чоловіка до тієї опереткової змови, то, очевидно, згадав би його при першому натякові, з зазначенням чи без зазначення прізвища». Почувався, однак, надто виснаженим, щоб затівати ці всі уточнення. До того ж йому довелося б тоді знову повернутися до тієї диявольської лампи. А так міг принаймні сидіти спиною до неї.

Поки Клєткін і Рубашов перемовлялися на предмет ідентичності Заячої Губи, той стояв з утягнутою в плечі головою і його верхня губа не переставала тремтіти. Руба шов пригадав свого старого друга, професора Кіффера, найавторитетнішого фахівця з питань революції. На фотографії учасників Першого з’їзду партії, де їх зафіксовано з цапиними борідками, він сидів ліворуч від самого Бога-отця. У питаннях історії Кіффер був його помічником і співавтором. Він був також його улюбленим партнером у шахах і, мабуть, єдиним особистим другом. Після смерті «старого» Кіффер, який знав його зблизька більше, ніж будь-хто інший, дістав доручення написати його біографію. Він працював над нею десять років, але доля судила так, щоб ця праця ніколи не вийшла друком. За десять років офіційна версія революційних подій зазнала істотних змін. Ролі, зіграні в тих подіях головними акторами, були переписані наново; шкалу вартостей переінакшено. Старий Кіффер був надто впертий. Він не міг зрозуміти нової діалектики, що нею почалася ера Хазяїна.

–Ми з батьком, – продовжував Заяча Губа своїм неприродно мелодійним голосом, – вертаючись із міжнародного етнографічного конгресу, заїхали до Б. Мій батько дуже хотів зустрітися зі своїм давнім приятелем громадянином Рубашовим…

Рубашов слухав із змішаним почуттям цікавості й меланхолії. Свідчення молодого чоловіка поки що було правдивим: старий Кіффер справді заїхав до нього поговорити від душі й порадитись у деяких справах. Вечір, що його вони тоді провели разом, мабуть, був останнім приємним моментом у житті історика.

–Ми не могли затриматись довше, як на один день, – свідчив далі молодий чоловік, втупившись у Рубашова, мовби шукаючи в нього сили й підтримки. – Це якраз була річниця революції, і тому я так добре запам’ятав дату. Громадянин Рубашов був цілий день зайнятий офіційним прийомом і розмовляв із моїм батьком лише кілька хвилин. Лише ввечері, звільнившись від обов’язків у посольстві, він запросив нас до свого помешкання. Коли ми прийшли, громадянин Рубашов зустрів нас у домашньому халаті. Він виглядав утомленим, навіть виснаженим. Проте зустрів нас дуже тепло. На столі стояли вина й перекуски. Господар обняв мого батька й привітав його словами: «Будьте гостем на вечірці для останніх могікан…»

У розповідь вдерся голос Клєткіна:

–Чи ви відразу помітили намір Рубашова впоїти вас, щоб потім легше було втягнути до своїх планів?

Рубашову здалося, що легка усмішка промайнула по знівеченому обличчі Заячої Губи. На цю коротку мить воно справді стало схоже на обличчя того юнака, з яким вони зустрічалися за кордоном. Та невдовзі схожість зникла. Заяча Губа закліпав очима і знову облизав розсічену губу язиком.

–Він видався мені підозрілим, проте я не відразу розгадав його наміри…

«Нещасне ти цуценя, – подумав Рубашов. – Що вони з тебе зробили?»

Заячій Губі треба було майже хвилину, щоб оговтатись від самого лише голосу слідчого. У тиші було чути, як секретарка загострює олівець.

–Рубашов і мій батько якийсь час балакали про минуле, бо вони не бачили один одного кілька років. Згадували дореволюційні часи та своїх ровесників, яких я знав лише з чуток, а також громадянську війну. Часто вони говорили натяками і я не міг зрозуміти, про що йдеться. Сміялися з якихось спільних згадок, яких я теж не розумів…

–Багато пили?– перебив Клєткін.

Заяча Губа безпомічно блимав проти сліпучого світла, й аж тепер Рубашов помітив, що свідок, говорячи, ледь похитувався, мовби стояти йому на ногах було дуже важко.

–Так, пили чимало, – продовжував молодий Кіффер. – За останні роки я ще не бачив батька в такому піднесеному настрої…

–Це було, – втрутився знову Клєткін, – за три місяці до викриття контрреволюційній діяльності вашого батька і ще за три місяці до його розстрілу. Так?

Свідок облизував губи, тупо дивився назустріч лампі й мовчав. Рубашов різко повернувся до Клєткіна, але, засліплений лампою, заплющив очі й повільно відвернувся знов, потираючи пенсне об рукав. Олівець секретарки на мить заскрипів голосніше