Ніч ополудні - Артур Кестлер

Вистояти перед цією спокусою було важко, бо вона була простою й спокійною, не підфарбованою і не хтивою. Вона була німою й не послуговувалася жодними аргументами. Зрештою, всі аргументи були на боці Клєткіна. Вона тільки німо підсовувала слова, що їх хтось написав на заяложеному клаптику паперу – «умри мовчки».

Деколи, в моменти апатії, що наставали після ясної бадьорості, його уста ворушилися, але Клєткін нічого не чув. Вдавано кашляв тоді і поправляв манжети сорочки. Рубашов сприймав це як сигнал і починав протирати своє пенсне та розгублено і бездумно притакувати, бо встиг уже зрозуміти, що спокуса була отим німим співрозмовником, якого він, думалося, забув, і якому, здавалося, не місце в цьому кабінеті, – вона була тією самою «граматичною фікцією».

–Отже, ви заперечуєте ведення переговорів від імені опозиції з представником чужої держави з наміром заручитися її допомогою в поваленні теперішньої влади? Ви також заперечуєте свою готовність заплатили за отриману пряму чи опосередковану допомогу певними територіальними концесіями?

Так, Рубашов заперечував це. Тоді Клєткін вичитав із паперів і дату, й обставини цих переговорів із одним чужим дипломатом, а заразом пригадав давню незначну сцену, яка набувала зовсім іншої ваги в інтерпретації Клєткіна. Сонний і збентежений Рубашов дивився на Клєткіна й відчував, що пояснювати йому невинність тієї сцени було справою безнадійною.

Було то після офіційного обіду в посольстві в Б. Поруч із Рубашовим сидів огрядний фон З., другий радник посольства, громадянин тієї самої держави, в якій зовсім недавно працівники поліції повибивали йому на допитах зуби. Між ними зав’язалась невимушена розмова про певні породи морських свинок, що їх колись плекали батько співрозмовника й батько Рубашова. Не виключено, що свого часу їхні батьки навіть листувалися між собою, а може, й обмінювалися рідкісними екземплярами свинок.

–Цікаво, що сталося з морськими свинками вашого батька? – запитав фон З.

–Їх усіх порізали й поїли під час революції, – засміявся Рубашов.

–А свинок мого батька перероблено на ерзац жиру, – меланхолійно інформовував співрозмовник.

Фон З. не крився зі своєю неприязню до режиму, який, мабуть, лише через недогляд забув усунути його з дипломатичної служби.

–Ми опинилися в однаковій ситуації, – провадив радник, попиваючи лікер із чарки. – І ви, і я нині – пережиток. З плеканням морських свинок раз і назавжди покінчено. Ми живемо в століття плебеїв…

–Але не забувайте, що я на боці плебеїв, – сказав Рубашов, посміхаючись.

–Я не це мав на думці, – заперечив фон З. – Якщо говорити щиро, я теж погоджуюся з програмою нашого опудала з вусиками. От коли б він тільки менше кричав під час промов. Але якщо йдеться про окрему особу, то її нині залюбки можуть розіп’яти за саму лише її віру…

Так вони сиділи, попивали лікер і каву, трішки п’яніли для гумору й перемовлялися. Наповнюючи ще раз чарки, фон З. раптом сказав:

–Пане Рубашов, якщо б вам знову довелося здійснити революцію й усунути Хазяїна, то, будь ласка, подбайте про центри плекання морських свинок…

–Таке навряд чи можливе, – відповів Рубашов з усміхом, – хоч подібні надії певно, плекаються серед ваших друзів?

–Ще б пак! – погодився фон З. легким, жартівливим тоном. – Судячи з останніх судових процесів, у вашій країні відбуваються Дивні речі.

–Отож ваші друзі вже, певно, вибудовують плани на випадок отих, підкреслюю, неправдоподібних змін?

На це фон З. відповів коротко й чітко, мовби заздалегідь готувався до цього питання:

–Тихо сидіти й дивитися. Хоча за відповідну компенсацію можна було б…

Радник не закінчив речення. Вони стояли біля бару з чарками в руках.

–Яку ж компенсацію ваші друзі призначили? – спитав Рубашов, відчуваючи, що його легкий тон звучав досить штучно.

–Можу сказати, – відповів фон З., після чого назвав велику південну провінцію, знану своєю пшеницею та заселену національною меншістю.

На цьому співрозмовники розійшлися.

За всі ці роки Рубашов ні разу не згадав про ту розмову. Порожні балачки за кавою й коньяком – як пояснити Клєткіну абсолютну нікчемність і неістотність тієї сцени? Сонний, з безпорадним виразом на обличчі. Рубашов дивився на Клєткіна, що закам’яніло і незворушно височів за столом. Ні, пояснювати йому щось про морських свинок було безглуздо. Він би все одно нічого не втямив. Він ніколи не пив коньяку з чужими дипломатами. Досить послухати, як він читає текст звинувачення. Затинаючись, ставлячи наголос не на ті склади. Пролетарського походження, він навчився читати й писати, вже будучи дорослим. Він ніколи не зрозуміє, що в компанії дипломатів розмова, почавшися з морських свинок, може закінчитись бог знає чим.

–Отже, ви визнаєте, що ця розмова справді мала місце, – сказав Клєткін.

–Так, але суть її була цілком невинною… – відповів Рубашов утомлено, відчуваючи, що Клєткін зіпхнув його на ще один щабель додолу.

–Такою ж невинною, – зауважив Клєткін, – як ваші теоретизування в присутності молодого Кіффера про потребу усунення вождя силою?

Рубашов зняв окуляри. А й справді, чи була ця розмова такою невинною, як він собі уявляв? Авжеж, він не провадив «переговори» і не укладав жодних «угод». Зрештою, фон З. і не мав повноважень на такі угоди. Цю розмову можна було розцінювати, послуговуючись таким дипломатичним терміном, як зондування противника. Але в даному разі навіть це зондування було ланкою у логічному ланцюгу його ідей того часу. До того ж воно вкладалось у певні партійні традиції. Чи ж не пристав Бог-отець незадовго до революції на послугу генерального штабу тієї самої країни, аби лишень прискорити своє повернення додому з еміграції та допровадити революцію до перемоги? Чи ж не зрікся він при укладенні миру у Брест-Литовському певних територій за невтручання противника у справи революції? «Старий жертвує простір, щоб виграти час», – казали тоді у партійних верхах. Забута «невинна» розмова пасувала до ланцюга так добре, що навіть Рубашов почав дивитися на неї очима Клєткіна. Того самого Клєткіна,