Ніч ополудні - Артур Кестлер
Рубашов знову зупинився, бо в горлі пересохло і голос його захрип. Чув, як подряпує олівець секретарки. То був єдиний звук у цій неймовірній тиші. Рубашов підвів голову і, не розплющуючи очей, закінчив:
–Лише в цьому плані ви можете вважати мене контрреволюціонером. Що ж до абсурдних обвинувачень, прочитаних вами, то вони до мене не мають ніякого відношення.
–Скінчили?– в’їдливо запитав Клєткін.
У його безбарвному голосі з’явилась нотка брутальності. Ця брутальність забриніла так різко, що Рубашов здригнувся. Яскраво освітлена з-за спини постать слідчого залишалася непорушною. Рубашов нарешті знайшов точну характеристику Клєткіна – «коректна брутальність».
–Ви не сказали нічого нового, – тим самим сухим, шкребучим голосом мовив Клєткін. – В обох ваших попередніх каяттях зазначено, що ваша позиція була «об’єктивно контрреволюційною й шкідливою для інтересів народу». Обидва рази ви принижено просили у партії прощення і клялися у вірності керівництву. Зараз ви сподіваєтеся відбутися таким самим способом утретє. Зроблена вами щойно заява є звичайним окозамилюванням. Ви признаєте свою опортуністичну позицію, але заперечуєте акти, які логічно з неї випливають. Я вже казав вам, що цього разу ви так не викрутитесь.
У тиші Рубашов почув зміну в гудінні лампи – світло подужчало.
–Мої попередні заяви робилися з тактичних міркувань, – відповів Рубашов низьким голосом. – Адже ви пам’ятаєте, що цілий ряд визначних діячів мусив робити подібні заяви, щоб лише залишитися в партії. Але цього разу я говорю інакше…
–Тобто цього разу ви справді щирі?– спитав Клєткін без видимої іронії в голосі.
–Так.
–А раніше ви говорили неправду?
–Хай буде по-вашому.
–Щоб врятувати свою шкіру?
–Щоб мати можливість для праці.
–Без шкіри людина не може працювати. Отже, щоб врятувати шкіру?
–Хай буде по-вашому.
В коротких паузах між питаннями слідчого і його відповідями Рубашов чув лише дряпання олівця секретарки та гудіння рефлектора. Від випромінюваного ним тепла Рубашову з обличчя збігали краплі поту. Дивитися на Клєткіна було неможливо; він усе рідше й рідше розплющував очі. Почалися напади сну. Коли Клєткін після серії швидких питань замислився над отриманими відповідями, Рубашов моментально поринув у сон і голова його немічно впала на груди. Та наступне питання Клєткіна миттю повернуло його до свідомості. Очунявши, мав враження, ніби прокинувся з довгого сну.
–Я повторюю, – сичав Клєткін, – чи правда, що ваші попередні каяття мали на меті одурити партію щодо ваших справжніх намірів та врятувати власну шкіру?
–Я вже признався в цьому.
–А як із вашою прилюдною відмовою від секретарки Орлової? Чи це було зроблено з тією самою метою?
Рубашов німо підтакнув. Струмінь сліпучого світла вривався в зіниці й обпікав мозок. Знову занив хворий зуб.
–Адже ви пам’ятаєте, що громадянка Орлова, захищаючись, весь час посилалась на вас як на головного свідка?
–Мені казали про це, – тихо відповів Рубашов.
Сіпання в зубі зробилося дужчим.
–Ви, певно, усвідомлюєте, що зроблена вами тоді заява, яку ви тепер називаєте неправдивою, мала вирішальне значення для винесення Орловій смертного вироку?
–Мені казали про це…
Відчув, що праву щоку судомить. У голові запаморочилось, почорніло. З трудом утримував її від падіння на груди. А голос Клєткіна й далі всвердлювався у вухо:
–Значить, не виключено, що громадянка Орлова була невинною?
–Можливо, – відповів Рубашов, вкладаючи у це слово рештки іронії, яка, наче присмак крові і жовчі, подразнювала кінчик його язика.
–Ви хочете сказати, що її розстріляно внаслідок ваших фальшивих заяв? Тобто ви прирекли невинну жінку на смерть, щоб порятувати власну шкуру?
–Ну, це вже занадто! – обурено випалив Рубашов, але подумки у тихій, безсилій злобі він несамовито кричав: «Ти, негіднику! Усі твої слова – щира правда. Але все-таки хто з нас більший негідник, ти чи я? Ти тримаєш мене за горло, а я не можу вхопитися за твоє, бо не смію випасти з гойдалки. Якби ти тільки знав, як мені хочеться спати! А втім, якщо ти мордуватимеш мене й далі, я заберу свої слова назад. Тоді мені кінець. І тобі – теж».
–І після всього цього ви ще ставите нам умови? – провадив Клєткін з попередньою брутальною коректністю. – Після цього всього ви ще смієте заперечувати свою злочинну діяльність? Після цього всього ви хочете, щоб ми вам вірили?
Рубашов не намагався тримати голову прямо. Так, Клєткін мав всі підстави не вірити йому. Навіть він сам починав губитися в лабіринті вирахуваного обману й діалектичної імітації, в сутінках між правдою й ілюзією. Остаточна правда завжди віддалялася на один крок. А те, що лишалося, було передостанньою брехнею, яка мала служити правді. Яким чином він міг переконати Клєткіна, що цього разу він справді щирий, що він прибув нарешті до останньої зупинки? І чому це весь час треба когось переконувати, доказувати, агітувати, коли єдиним бажанням є заснути й забути все?
–Я не хочу нічого, – повернувся Рубашов обличчям до Клєткіна, – хіба що нагоди зайвий раз доказати свою вірність партії.
–Є лише одна нагода для цього, – жвавіше підхопив Клєткін. – А саме: повне зізнання. Ми вже чули досить про вашу «об’єктивну опозиційність» та про ваші величні мотиви. Що нам потрібно, так це повне прилюдно визнання вашої злочинної діяльності, що була неминучим наслідком вашої «опозиційності». Єдине, чим ви ще можете прислужитися партії, це застерегти маси своїм власним прикладом, наочно показати, до чого доводить антипартійність.
Рубашов згадав бутерброди для Хазяїна.
