Ніч ополудні - Артур Кестлер

який так незграбно читав, незграбно думав, міг сприймати лише прості, загальнозрозумілі висновки. Мабуть, через це він нічого не тямив у морських свинках… До речі, звідки Клєткін дізнався про цю розмову? Або хтось підслухав, що у посольстві було не так легко, або ж огрядний фон З. був агентом-провокатором, приставши на цю роль бозна з яких незбагненних причин. Зрештою, подібні речі траплялися й раніше. Виходить, на нього було наставлено пастку, сконструйовану і приведену в дію відповідно до примітивного мислення клєткіних і Хазяїна. А він, Рубашов, так легковажно попався в неї!

–Будучи так добре поінформованими про зміст моєї розмови з фон З., – сказав Рубашов,-- ви прекрасно знаєте й те, що вона не мала жодних наслідків.

–Це тільки тому, що ми вчасно заарештували вас та інших опозиціонерів. Інакше ви обов’язково реалізували б свої зрадницькі наміри.

Що Рубашов міг сказати у відповідь? Може, те, що коли навіть хотів би реалізувати свої опозиційні ідеї, то все одно б не зміг, бо був надто старий і зношений, отож міг тільки опозиційно думати, але не діяти? Може, втовкмачити йому, що активність так званої опозиції зводилася до двозначних розмов і не більше, бо стара гвардія була вичерпана й безсила, як і він сам? Якої акції можна було сподіватися від людей, виснажених роками підпільної боротьби, вкритих вогкістю тюремних стін, серед яких вони провели половину молодості, духовно спустошених постійним нервовим напруженням, що породжувалося тамуванням фізичного страху, про який ніколи не говорилося, але який завжди існував і з яким треба було давати раду самому, потайки від інших, – і все це впродовж багатьох років, десятків років? Знесилені засланням та еміграцією, фракційною боротьбою в партії, не кажучи вже про безоглядність цієї боротьби, зранені безконечними поразками й зневірою в кінцеву перемогу, який, власне, опір могли зчинити ці люди? Активної, організованої опозиції проти Хазяїна ніколи не було. Все зводилось до балачок, безсилого загравання з вогнем, бо покоління старої гвардії видавило з себе все, що могло; видавило з себе все до останньої каплі, до останньої калорії духу. І, як мертві на французькому цвинтарі, вони тепер бажали одного – СПАТИ, чекаючи, поки нащадки виправдають їх.

Яку переконливу відповідь він міг дати цьому неандертальцеві в ролі слідчого? Може, сказати йому, що він мав рацію в усьому, але робив одну фундаментальну помилку, а саме, вірив, що перед ним сидить давній, дійовий Рубашов, тимчасом як перед ним була лише його тінь? Може, пояснити йому, що його, Рубашова, слід карати не за те, що він скоїв, а за те, чого не зробив? Розіп’яти особу за саму лише її віру», – сказав колись фон З. Воістину так.

Та перш ніж підписати чергове зізнання і відійти до камери, впасти на ліжко, поринути в обійми рятівничого сну, гойдатись на його хвилях до нового виклику й нових тортур, він задав Клєткіну питання. Воно не мало жодного стосунку до зізнань. Просто Рубашов помітив, що кожного разу після підписання протоколу Клєткін ставав трохи м’якшим до нього – платив за податливість. А тому Рубашов вирішив спитати його, що сталося з Івановим.

–Громадянин Іванов під арештом, – повідомив Клєткін.

–Яка ж його вина?

–Громадянин Іванов провадив розслідування вашої справи вкрай недбало, а в приватній розмові цинічно висловив сумнів щодо правдивості звинувачення.

–Але що, коли він і справді сумнівався? – перепитав Рубашов, – Може, він був доброї думки про мене?

–В такому разі, – відповів Клєткін, – він мусив припинити розслідування й офіційно заявити у відповідні інстанції, що, на його думку, ви невинні.

Може, Клєткін глузував? У кожнім разі відповідав він коректно й незворушно, як завжди.

Наступного разу, стоячи біля столу з теплою авторучкою Клєткіна, готовий підписати чергове зізнання – стенографістка вже пішла геть – Рубашов сказав:

–Можна вас запитати про дещо?

Говорячи, він дивився на широкий шрам на обличчі Клєткіна. Той не мовив нічого, лише підвів очі, чекаючи запитання.

–Мені казали, що ви прихильник так званих «твердих методів». Чому ж ви не застосували прямого фізичного тиску супроти мене?

–Ви маєте на увазі фізичні тортури? – перепитав Клєткін звичайним розмовним тоном. – Вам, напевно, відомо, що це заборонено кримінальним кодексом.

Він зупинився, спостерігаючи, як Рубашов підписував протокол.

–Крім того, – провадив Клєткін, – існує певна категорія обвинувачених, які зізнаються під фізичним тиском, але на прилюдному суді відрікаються від усіх попередніх свідчень. Ви належите до цієї категорії. Політична вартість ваших зізнань на суді залежить від їхньої добровільності.

Це вперше Клєткін заговорив про відкритий суд. Але дорогою до камери, крокуючи за високим конвоїром, Рубашов думав не про близький процес, а про речення «ви належите до цієї категорії». Мимохіть воно зроджувало в ньому самовдоволення. «Я дитинію й дряхну», – подумав, лягаючи в камері на ліжко. Але приємне почуття не покинуло його, поки не заснув.

* * *

Бій тривав. Аргументаціям і суперечкам, здавалося, не було кінця, але всі вони закінчувались тим, що Рубашов підписував протокол і повертався до камери, вичерпаний і на диво задоволений. Знаючи, що його знову розбудять після однієї-двох годин сну, він мав одне бажання: щоб Клєткін дозволив йому виспатися, бо інакше годі було й думати про збереження здорового глузду. Він знав, що його бажання не буде вдоволене доти, поки боротьба не дійде гіркого кінця і не буде поставлена остання крапка над останнім «і». Також прекрасно знав, що кожна нова дуель кінчатиметься його поразкою і що жодних сумнівів щодо наслідків цієї боротьби не існує. Чому ж тоді, запитував сам себе, він мучиться й дозволяє іншим мордувати себе? Чому замість визнати себе раз і назавжди подоланим, хоч би заради сну й відпочинку, він ішов на нові й нові муки? Думка про смерть для нього вже давно втратила свій метафізичний характер. Вона перетворилася в тепле, спокусливе, тілесне означення – СПАТИ. Але Дивне, спотворене почуття обов’язку змушувало його триматися й продовжувати битву до кіпця, дарма що ця битва нагадувала поєдинок з вітряками. Обов’язок вимагав