Авантюра XL - Артем Чапай

Я був радий такому повороту, бо дуже боявся переходити через кордон. У перший приїзд до США мене «випадково відібрала для більш ретельної перевірки» та кілька годин мудохала Homeland Security. До того ж у той приїзд я підробляв нелегально на будовах. А раптом прикордонники про це якимось чином дізнаються й не пропустять? Що я тоді робитиму? У Мексиці на квиток додому не заробиш. У кишені залишається трохи більше ста доларів.

Молодший прикордонник, навіть не просячи розкрити рюкзак, провів сторінкою з візою по сканеру та з усмішкою простягнув мені паспорт:

— Welcome to the United States, sir.

— Thank you.

Я заховав паспорт і знову зіщулився, готуючись вийти в пітьму за склом КПП. Молодший чорнявий прикордонник глянув на мене й засміявся:

— Холодно, ге?

— Incredibly, — бряцнув я з ледь чутним наголосом на другий склад. Англійські звуки, після звички до іспанських, давалися важко й бились об зуби.

Я запитав, де автобусна станція, та пройшов повз прикордонників у темряву Ель-Пасо.

— Ні, сер. Ви не зрозуміли. Не вісімдесят, а СТО вісімдесят. — Молоденька негритянка дивиться мені в очі з-за скляної перегородки. Розмовляє з підкресленою ввічливістю: — Гаразд, я ще раз перевірю. Ні, сер, нічого дешевшого тепер нема. Сто вісімдесят доларів.

— Оу, — сказав я. — Тоді не треба. Дякую, міс.

Після року в Латинській Америці язик справді заплітається, коли я вимовляю англійські фрази. Хоча взагалі я знаю англійську значно краще, ніж іспанську.

— На все добре, сер, — із підкресленою ввічливістю прощається негритянка. Цікаво, у мене дуже обідраний вигляд? Цікаво, скільки всього ця дівчина перебачила, працюючи в нічну зміну? Цікаво, а скло броньоване? А вона симпатична. Дуже й дуже.

У терміналі Greyhound[88] порожньо. Тихо гудуть лампи денного світла. Надворі вже зовсім темно. Я вийшов і зорі­єнтувався, куди йти. Це було нескладно: на кожному перехресті до назв вулиць приписані літери S, N, E, W — південь, північ, схід, захід. Мені спершу на північ, щоб дійти до траси, — а далі на схід. Я їхав у незнайоме місто Джордж­таун, Техас, — там тепер жила дівчина, у яку я колись закохався. Ми листувались останні кілька місяців, відколи я вирішив повертатися. Дівчина писала, що рада, однак останніми днями, коли я розповідав про своє наближення, перестала відповідати на імейли. Я все одно їхав, без особливих надій. Просто мусив доїхати, щоб знати: я зробив те, що міг.

Ель-Пасо вночі майже не освітлений. На ходу я майже не мерз: температура була тільки два чи три градуси нижча від нуля. Я ніде не зупинявся. Часто натрапляв на сині таблички на стовпах, із намальованим великим оком. Neighborhood Watch. We watch out for each other. «Ми стежимо одне за одним», — переклав я для себе, навмисне не зовсім правильно. Згадався Орвелл. На інших табличках було дописано: «Про будь-яку підозрілу діяльність буде повідомлено поліції». На деяких був намальований символічний грабіжник — але я сприймав ці таблички на власний рахунок. У Штатах уміють змусити тебе почуватися злочинцем, хоч ти нічого не скоїв, подумав я.

Намагався йти не зупиняючись, аби не викликати підо­зри. Крокував тротуарами вздовж траси, щоб вийти за межі міста. Хайвей був настелений на бетонних стовпах над міс­том, за десяток метрів над головою. Машини проїжджали полотном високо наді мною раз на десять хвилин. Стояла глупа ніч. У тьмяному світлі вуличних ламп повільно й тихо падав лапатий сніг.

Одного разу, коли я вимушено переходив дорогу — тротуар був настелений тепер тільки з лівого боку від траси, — мене таки зупинив помічник шерифа.

— Я щойно приїхав у місто. Ще не знайшов, де переночувати. Ось, іду поки що кави випити, — белькотів я, киваючи на заправку неподалік.

— У вас є документи, сер? — підкреслено ввічливо запитав шериф.

— Так. Паспорт. Я сьогодні перейшов кордон із Мексики. Ось віза.

— Ви перетнули кордон тут, в Ель-Пасо?

— Так!

— Зачекайте хвилинку, будь ласка.

Помічник шерифа торкається двома пальцями до крис свого техаського капелюха, який має дещо недоречний вигляд на тлі дороги, укритої свіжим шаром пухнастого снігу. Відтак залазить із паспортом у свою машину. Веде переговори по рації. Переписує дані. Тицяє стилосом у монітор праворуч від керма. Нарешті виходить назад і простягає мені паспорт:

— Будьте обережні, сер. На добраніч.

Через кілометр я знайшов біля траси досить нові кросівки. Видно було, що їх навмисне залишили на видному місці: на бетонному приступку під мостом, просто під ліхтарем і так, щоб на взуття не падав сніг.

Я сів на бровку й перевзувся в кросівки. Вони виявилися трохи завеликими, зате дуже м’якими. Мої старі черевики давно були діряві. Я ще від Ґватемали підкладав у них ізсередини пакувальний картон, який знаходив біля базарів. Картон часто промокав від дощу та поту. Його доводилося міняти майже щодня.

Старі черевики про всяк випадок залишив там, де зна­йшов кросівки. Раптом у наступного перехожого взуття буде ще гіршим.

На виїзді з Ель-Пасо я нарешті знайшов те, що шукав.

Попереду, в тихій зимовій тиші, тьмяно білів великий прямокутник truck stop. Зупинка для далекобійників була подекуди освітлена лампами денного світла, які трохи гуділи та потріскували. Свіжий сніг, який падав останніми годинами, приглушував звуки. Коли по шосе проїжджала машина чи коли один із далекобійників заводив свою фуру й рушав, гарчання двигуна долинало, наче крізь ковдру.

На стоянці було з півтора десятка вантажівок із причепами. Я пройшов крізь високу заправку всередину кафетерію. На дверях висіла табличка: No dogs and hitchhikers inside. «Вхід собакам і автостопникам заборонено».

Приміщення було паралелепіпедом зі скла та коричневих металевих рам, розділене на цілодобове кафе та зачинений зараз, о пів на четверту ранку, ресторан.

Я налив собі кави за дев’яносто дев’ять центів і взяв із полиці донат, американський пончик-бублик, за сімдесят дев’ять центів. Нічний касир, молодий хлопець у кепці з логотипом Shell, глянув на мене без особливої приязні. Я сів за столик і спробував якомога швидше, обпікаючи піднебіння, випити каву ще зовсім гарячою, щоб зігрітися всередині. Коли в шлунку стало розтікатися тепло, узявся за донат, уже спокійно запиваючи його рештою кави. Доб­ре, що її в Штатах наливають порціями по півлітра.

Попри ніч, заходили й виходили відвідувачі. Переважно це були суворі неголені далекобійники. Але ще я помітив кількох людей, не схожих на водіїв. Двоє чи троє старших за мене чоловіків із дорожніми сумками — одному з них явно за п’ятдесят. Чоловіки були не схожі й на безтурботних шукачів пригод, яким донедавна вважав себе я сам.

Крім білих, у найтемнішому кутку сиділи двоє дуже молодих мексиканців, ще майже діти, в однакових новісіньких зелених куртках. Куртки були легенькі, не зимові.

Час від часу я й решта виходили з кафетерію на заправку чи стоянку й намагалися напроситися далекобійникам у компанію. Ті суворо, але без ворожості, відмовляли. Водії заводили свої велетенські фури, і важкі машини з тихим гуркотом двигунів і низьким посвистуванням ресор вирушали в темряву.

Білі чоловіки намагалися триматися кожен сам по собі: «Я не такий, як вони, — я просто тимчасово опинився у скрутному становищі». А з мексиканцями я таки заговорив. Тихо й іспанською.

— Ви щойно перейшли кордон, правда?

— Так, через Ріо-Браво, — довірливо сказав старший з підлітків.

Ріо-Браво — мексиканська назва річки, яку американці називають Ріо-Ґранде.

— Узимку? — Я аж здригнувся.

— Та там неглибоко.

Старший підліток показує рукою рівень води, трохи нижче своїх колін.

— Ну, будьте обережні. Мене вже сьогодні перевіряла поліція. Але в мене є віза. — Останнє речення, несподівано для мене самого, прозвучало з якоюсь ніби гордістю. Мені стало соромно.

Хлопці були із села неподалік Ґвадалахари. Рідні брати. Чому їхні зелені куртки однакові, новісінькі та не відповідають сезону, я не запитав. Усі подорожні й далі часом виходили з кафетерію та напрошувалися