Правила помсти - Ельма Кіраз
— Які? — він перебив мене, — знову побачитися з найбільшим своїм ворогом, але не вбити його. А поцілувати. Чи може ще щось!? — дідусь різко розвернувся. — Може ти вже віддалась йому повністю і тепер стала його лялькою!?
— Замовкни! — я гаркнула крізь зуби, — ти не маєш права розмовляти так зі мною.
— Тарас дав тобі пістолет. Де він? Де той бісів пістолет!? І чому він так і залишився невикористаним?
— Звідки ти знаєш? — я пирснула, — ти не мій слідкувати за мною там, де я була. То ж це лише припущення.
— Але я можу слідкувати тут. І чудово знаю, хто привіз тебе додому. Кіро, відповідай!
— Ні, — я махнула рукою зі злості, — більше жодного слова на цю тему ти не почуєш від мене. Я не твоя маріонетка, ти не будеш більше командувати моїми діями. Дістало! — я розвернулась і просто пішла геть, гримнувши дверима.
Всередині все кипіло від злості. Я не буду вбивати! Я не вбивця… Це вище моїх сил, як би дідусь цього не хотів. Йдучи цим довгим коридором, я завжди намагалась не піднімати голови, бо всі стіни були завішані нашими сімейними фото. Але саме сьогодні чомусь захотілося подивитись. І я зупинилась біля однієї з рамок. Там був дідусь і маленька я. Це ще був час, коли в нас все було добре. Коли я тільки те й робила, що раділа, коли залишалась з дідусем і він робив для мене все, що я захочу. Але лише один фатальний постріл… і все зникло. Я була така розлючена, що просто вдарила кулаком по тій фотографії. Скло трісло, а моя рука дуже запекла. Але я не звертала уваги на цей біль. Лише продовжувала дивитись, як наші з дідусем обличчя покрились тріщинами. А між нашими тілами пройшла найбільша… Дуже прозаїчно. Я б ще довго там стояла, але задзвонив телефон. Це був Артур.
— Привіт.
— Привіт…— його голос був хриплий, — ти де зараз?
— Я?… Ем. У своєї бабусі. Щось сталося?
— Та ні. Просто…— відчувалося, що він ніби дуже напружений, — згадав, що у мами скоро день народження. І треба подарунок.
— О, це так мило.
— Ти б не могла допомогти мені? Бо я не дуже в цьому…розбираюся.
— Звісно. Скажи, куди приїхати?
— Д-до…до торгового центру. Але не до самого нього, а до стоянки поряд. Там, позаду… Бо у мене щось сталося з машиною. І зміг довезти її лише сюди.
— Добре. Я скоро буду.
Не уявляю, що могло статися на тій роботі, щоб так сильно змінити його настрій. Напевно таки щось серйозне і все ж доведеться спитати. Охоронець відвіз мене і додому і трохи почекавши, я знову вискочила надвір та сіла у своє авто. Вже за пів години я була у потрібному місці. Дійсно, торговий центр спереду набагато краще виглядає. А тут позаду лише якесь сміття, купа різних коробок та контейнерів. Мабуть все це тому, що далі позаду — пустка. Артур стояв біля свого авто з відчиненим капотом і щось намагався зробити.
— Щось виходить? — я підійшла та поцілувала його в щоку.
— Не дуже, — від мого дотику він напружився, ніби струна. Це було надто дивно.
— Що там сталося на роботі? Щось дуже серйозне? — я намагалась розговорити його.
— На роботі? — він нахмурився, — а, так. Все добре.
— Артуре…— я примружилась, — що з тобою?
Він спочатку довго та уважно дивився на мене, а потім зробивши декілька кроків, став практично впритул і взяв за руку. Потім нахилився до мого вуха.
— Кіро. Я…я не той, хто ти думаєш, — тихо сказав він.
— Що? — я ніби й розчула, але нічого не зрозуміла, тому відхилила голову назад, щоб побачити його.
— Я не… Я не той Артур, який потрібен тобі, — подув протяг і я знову дуже слабо розчула слова. Або намагалась вдавати, що я не чую. Чомусь в той момент почувала себе повним гальмом.
— Скажи, будь ласка, ще раз. Артуре, що таке?
— Кіро…— він на мить замовк, а потім підняв погляд і подивився кудись мені за спину, — тікай! Тікай же, Кіро!!!
Він це крикнув так голосно і відштовхнув мене кудись вбік, так сильно, що я просто звалилась на землю. І в ту ж секунду пролунав постріл. І, здається, тоді в мене зупинилось серце. Артур спочатку впав на коліна, тримаючись за бік. Я бачила, як швидко закривавлюється його пальто. А потім він повалився на землю обличчям вниз. І я наче прозріла… Звук того пістолета. Це був той же чортовий пістолет! Той самий! Саме той, який забрав життя мого батька. Я затремтіла так сильно, що мої ноги відскакували від землі. А потім перед очима забігали мурашки, а вуха наче були в якомусь вакуумі, я не чула більше нічого навколо. І, здається, якось різко заболіла голова. А після цього я просто провалилась у невідомість.
