Правила помсти - Ельма Кіраз

Я йду густим зеленим лісом. Всюди навколо дерева, багато квітів. Яскраво світить сонце, так сильно, що навіть трохи припікає в голову. Я схиляюсь та зриваю квіти, складаючи їх у гарний букет. Все навколо здається таким теплим та радісним, що зовсім не хочеться покидати цей ліс. Тут так спокійно і тихо. Здається, я готова залишитись і нікуди не йти. Але звідкись зʼявилась хмара і сховала сонце. Може, воно скоро знову вийде. Але я підіймаю голову і бачу, що все небо абсолютно сіре. Потім дивлюся вниз, але в моїх руках букет не з квітів, а з колючої тернини. Я швидко відкидаю ці гілочки і знову дивлюсь догори, але небо вже не сіре, а повністю чорне. В лісі настала глуха темна ніч. Повіяв морозяний вітер і тепер я хочу якнайшвидше звідси вибратись. Але оглядаюсь назад і тієї стежки вже нема, та й взагалі я не памʼятаю, як тут опинилась. 

— Кіро!? Кіро, де ти!?

— Тату? — я здивовано дивлюсь навколо, шукаючи, звідки лунає голос і де ж тато.

— Кіро, ти змогла втекти? Вони не чіпали тебе?

— Тату, я тут! Ти чуєш мене!?

— Втікай доню, втікай. Вони вже близько, ти бачиш? Біжи, ходи, швидко!

— Тату, я не знаю, де ти!? Тату!? — я намагаюсь кричати, але ніби хтось тримає мене за горло, тому виходить лише крихкий шепіт.

— Ми не знайдемо її…— голосно звучить голос мами, — треба вже йти.

— Але вона обіцяла, що зустріне нас тут, — знову сказав тато.

— Думаю, це вже неможливо.

Їхні голоси затихли і більше я не чула нічого, крім надто голосно свистячого вітру. Я знову і знову кликала батьків, але все марно. Тоді я почала бігти. Але здавалося, що я просто топчусь на місці. А потім я впала. І глянувши на ногу, побачила, що її обвʼязує та тернина, що була в моїх руках. Я намагаюсь зняти її з себе, але вона тільки сильніше стискає мене. А потім чути гучний тріск. Я підіймаю очі і бачу, як на мене падає величезне дерево. Хочу кричати, але знову нічого не виходить. А тернина завʼязала мене повністю. Удар…

Я розплющила очі і декілька разів покліпала. Все було як в тумані. Мій погляд не фокусувався і картинка була розмита. Єдине, я розуміла, що лежу. Але чи це ліжко, чи підлога, чи якась лавка… Я не розумію. Важко дихаючи, я зрозуміла, що це був лише сон. Але сльози зібрались на моїх очах, бо я так давно не чула голосу батьків. Трохи піднявши голову, я побачила, що недалеко від мене сидить силует. Він не рухався, або мені так здавалося. Проте ця дія викликала в мене шалений головний біль. Перед тим, як знову заплющити очі, я почула якісь дивні звуки. А потім переді мною зʼявились, здається, якісь чорні кросівки. І я знову провалилась у невідомість. 
Скільки далі минуло часу, не уявляю. Але коли я вдруге розплющила очі, то все вже було значно чіткіше та голова вже боліла не так. Я виявилась привʼязаною до якогось крісла. І судячи з відчуттів, точно не мʼякого. Я оглянулась довкола і зрозуміла, що це якийсь закинутий ангар чи склад. Байдуже. Мене боліло все тіло, ніби я весь той час грузила мішки. Хоча, може так і було, адже практично нічого я не памʼятаю. А потім мій погляд зупинився на іншому кріслі. До нього був привʼязаний Артур. По вигляду, значно сильніше, ніж я. В нього ще був заклеєний рот, заплющені очі. А весь одяг у величезних плямах крові. Мороз пробіг моєю шкірою. Що це все означає? Може він мертвий? Я памʼятаю те, як його підстрелили.  Хіба після такого можна вижити? І що він хотів сказати мені, я зовсім не зрозуміла. Час йшов, але ніхто не приходив. Я відчувала, як затерпають руки та ноги. Як колюча мотузка впивається в шкіру. Мабуть це для того, щоб я менше рухалась. Але за якийсь час металеві двері дуже неприємно заскрипіли і сюди хтось зайшов. Переді мною став чоловік у чорному одязі та балаклаві. Серце відразу забилося частіше, бо невже це той, хто тоді напав на мене вдома. Артур теж відкрив очі, коли почув кроки. Як добре, значить він живий…

— Хто ти? — мій голос був хриплий і наче зовсім не мій.

По очах я побачила, що той чоловік посміхнувся. І він почав знімати свою балаклаву. І тоді я просто роззявила рота.

— Тарас? Ти? — я підняла обидві брови, — невже ти врешті прийшов врятувати мене? Де ми, бляха?

— Хм-хм. Ти така ж тупа, як твій дід, — він засміявся і той сміх ехом відбився від металевих стін.

— Що? — я нахмурила брови. Сили не було взагалі, тому я говорила повільно та досить тихо.

— А хіба він тобі нічого не сказав? — Тарас махнув рукою в бік Артура. 

— Сказав що?

Чоловік закотив очі, ніби я сказала найбільшу дурню у світі. А потім підійшов трохи ближче.

— Він ж не Артур. Ну як…— він розвів руками, — точніше він теж Артур. Але не Посійчук. 

— Звідки тобі це відомо? — я сіпнула головою. Тарас вперся рукою в спинку крісла і нагнувся так, щоб бути максимально близько до мене. Його блакитні очі були лютими. А сховатись від них було неможливо.

— Тому що Артур Посійчук це я! — він відійшов та розсміявся, — оце так гра, правда ж?

— Щ-що… я не…не…— я не могла й слова вимовити, — я не вірю тобі…

— Що ж, — він дістав з пояса пістолет, — думаю, повіриш отак.

Я примружила очі, а він декілька разів вистрілив кудись вбік. Чорт забирай… Це був він. Той самий пістолет. Той самий звук, що я не сплутаю ні з чим іншим.

— Якого біса…— я відчула, що почала тремтіти.

— Я ж кажу. Ти така ж, як твій дід. Тупа. А він мабуть ще більше.

— Та як ти смієш…— я скривилась, — ти стільки часу був поряд з нами. Ти…ти захищав мене, був поряд зі мною…

— Я скажу тобі більше, дорогенька. Я був поряд з вами ще задовго до своєї появи. Половина вашої охорони — це мої люди. Я підіслав їх майже одразу, поки твій дід грав у шаленого детектива. Щоб знати про кожен ваш крок. І як бачиш, мені вийшло. А потім і сам вирішив пограти у цю веселу гру.

— Ти покидьок, — я просичала і відчула, як по щоках течуть сльози, — ти вбив мого тата! Для чого!?

— Він просто випадкова жертва. Пробач, я не хотів. Так вийшло, — він знову засміявся.