Бог Дрібниць - Арундаті Рой

Блакитний «плімут» завернув у ворота і прошурхотів гравійною доріжкою, чавлячи дрібні мушельки і розсуваючи червоно-жовті камінці. З машини висипали діти.

Підупалі фонтанчики. Розрівняні зачоси.

Зім’яті жовті штанці-кльош і улюблена модна торбинка. Самі не свої через зміну часових поясів, а тому ледь притомні.

За ними з’явилися й дорослі. Від довгого сидіння щиколотки у них понабрякали, та й рухалися вони повільно і трохи незграбно.

— Ви вже тут? — запитала Маммачі, повернувшись своїми розкосими темними окулярами до нових звуків: брязкали двері авто, пасажири виходили. Вона опустила скрипку.

— Маммачі! — гукнула до своєї вродливої сліпої бабусі Рахель. — Есту знудило! Просто посеред «Звуків музики»! А ще…

Амму м’яко торкнула доньку за плече. «Тс-с-с…» — означав той доторк. Рахель озирнулася і побачила, що опинилася у центрі П’єси. П’єси, де їй відведено роль зовсім маленьку.

Вона була лише тлом. Можливо, квіткою. Або деревом.

Обличчям з натовпу. Місцевим населенням.

Ніхто з Рахеллю не привітався. Навіть синє військо у зеленавій спеці.

— Де вона? — запитала Маммачі у звуків авто. — Де моя Софі-моль? Підійди, нехай я на тебе подивлюся.

Маммачі говорила, а мелодія чекання, що досі висіла над нею, ніби мерехтливий балдахін над храмовим слоном, почала осипатися і м’яко опадати навколо майже невагомим пилом.

Чако у своєму костюмі («Що ж це трапилося з нашим борцем за щастя народних мас?») і вгодованій краватці тріумфально провів Марґарет-кочамму і Софі-моль догори дев’ятьма червоними східцями, наче то були призи, які він щойно виграв у тенісному турнірі.

Говорили знову про несуттєві дрібниці. Все велике тим часом чаїлося невимовлене всередині.

— Вітаю, Маммачі, — сказала Марґарет-кочамма своїм голосом доброї вчительки (яка все ж іноді лупить). — Дякую, що запросили нас до себе. Нам дуже треба було змінити обстановку.

Маммачі вловила повів недорогих парфумів, підкислений по краях потом аеропортів і тривалих перельотів (сама вона зберігала у сейфі флакончик духів «Діор» у фірмовій зеленій торбинці з м’якої шкіри).

Марґарет-кочамма взяла Маммачі за руку. Пальці були м’які, персні з рубінами — тверді.

— Вітаю, Марґарет, — мовила Маммачі (не грубо і не ввічливо) з-поза своїх темних окулярів. — Ласкаво просимо до Аєменема. Шкода лише, що я вас не бачу. Я майже сліпа… ви ж, звісно, знаєте.

Говорила вона неквапливо й розмірено.

— Ой, та нічого страшного, — сказала Марґарет-кочамма. — Все одно вигляд у мене жахливий.

І вона невпевнено засміялася, бо не знала, чи добре відповіла.

— Неправда, — озвався Чако й обернувся до Маммачі з гордою усмішкою на устах, якої та не могла бачити. — Вона така ж мила, як завжди.

— Мені дуже прикро через… Джо, — вела далі Маммачі. По голосу, втім, важко було сказати, що їй аж так уже прикро. Хіба що трішки.

На кілька секунд запала тиша у пам’ять про Джо.

— То де моя Софі-моль? — знову запитала Маммачі. — Підійди, нехай бабуся подивиться на тебе.

Софі-моль підвели ближче. Маммачі підняла окуляри собі на волосся, і вони розкосими котячими очима втупилися у плісняву буйволячу голову. «Е ні, аж ніяк», — відповів пліснявий старий буйвол. Старобуйволячою мовою.

Навіть після пересадки рогівки Маммачі розрізняла лише світло і тінь. Якщо хтось стояв у дверях, вона бачила, що хтось стоїть у дверях, а от сказати, хто це, було вже годі. Прочитати, що написано на чеку, квитанції чи банкноті, вона могла тільки піднісши папірець до очей так, що торкалася до нього віями. Тоді тримала його нерухомо і пересувала по ньому око. Котила його від слова до слова.

Місцеве населення (у своїй фейській сукенці) спостерігало, як Маммачі притягнула Софі-моль собі до самих очей, щоб на неї подивитися. Прочитати, ніби чек. Перевірити, наче банкноту. Своїм кращим оком Маммачі побачила каштанове волосся (ммм… майже біляве), вигин пухкенько-веснянкових щічок (ммм… майже рум’яних), блакитно-сіро-блакитні очі.

— Ніс Паппачі, — мовила вона, а тоді запитала Софі-моль: — Скажи мені, ти гарненька?

— Так, — відповіла Софі-моль.

— І висока?

— Висока, як на свій вік, — сказала Софі-моль.

— Дуже висока, — втрутилася Крихітка-кочамма. — Вища за Есту.

— Вона старша, — озвалася Амму.

— Все одно… — буркнула Крихітка-кочамма.

Трохи віддалік, зрізаючи ріг стежкою попід каучуковими деревами, йшов Велюта. Голий вище пояса. З мотком ізольованого електричного дроту через плече. Його синьо-чорне мунду з набивної тканини було вільно підігнуте вище колін. На спині видно було щасливий листок з дерева родимок (той, завдяки якому вчасно приходили мусони). Осінній листок уночі.

Не встиг він ще з’явитися з-за дерев і ступити на доріжку, а Рахель уже його побачила, вислизнула з П’єси і побігла назустріч.

Це помітила Амму.

І підгледіла, як поза сценою вони виконують свій вигадливий ритуал Офіційного Привітання. Велюта зробив, як його навчили, реверанс, узявшись за край свого мунду, ніби за спідницю, на манір англійської молочниці з «Королівського сніданку». Рахель вклонилася (і сказала: «Уклін»). Потім вони зчепили докупи зігнуті мізинці і потрусили руками з вельми серйозним виглядом, наче банкіри, які допіру підписали взаємовигідну угоду.

Амму бачила, як у строкатому затінку, куди крізь темно-зелене верховіття пробивалося розрізнене сонячне проміння, Велюта підхопив її доньку на руки так легко, ніби якусь надувну ляльку, наповнену самим лише повітрям. Як підкинув її у повітря і зловив. Рахелине обличчя виражало тієї миті найвищу насолоду летючо-повітряного дитинства.

Вона бачила, що м’язи на животі у Велюти напружилися і грядою випиналися під шкірою, ніби дольки на плитці шоколаду. І здивувалася, як змінилося його тіло: тихо й непомітно воно перетворилося з хлоп’ячого на чоловіче. Чітко окреслене й міцне. Тіло плавця. Тіло плавця-столяра. Блискуче, ніби виглянсуване й натерте воском поліроване дерево.

Він мав опуклі вилиці і білозубу раптову усмішку.

Саме та усмішка нагадала Амму колишнього Велюту-хлопчака. Який допомагав Вельї Паапену рахувати кокосові горіхи. Робив спеціально для неї маленькі дарунки і простягав їй на розкритій долоні, щоб вона не мусила торкатися до його руки. Човники, шкатулки, вітряні млинки. І називав її Аммукутті. Маленькою Амму. Хоч вона й була старша. Дивлячись на нього, Амму піймала себе на думці про те, як мало Велюта нагадує тепер себе у дитинстві. Усмішка — то було чи не єдине, що він прихопив з собою з юності у доросле життя.

Раптом Амму захотілося, щоб у натовпі демонстрантів Рахель і справді побачила тоді Велюту. Щоб то був його прапор і його стиснутий у гніві кулак. Щоб під ретельно підігнаною машкарою безжурності жив і дихав гнів супроти того самовдоволеного, впорядкованого світу, який викликав таку лють у неї.

Вона сподівалася, що то був таки він.