Бог Дрібниць - Арундаті Рой
Амму повиправляла у творі помилки, а внизу написала таке: «Коли я з кимось розмовляю, то перебивати мене можна тільки, якщо це щось дуже важливе і нагальне. Перед тим треба сказати: “Вибачте”. Якщо ти цього не виконуватимеш, то будеш дуже суворо покараний. Будь ласкав, повиправляй помилки до кінця».
Маленька Амму.
Яка своїх помилок так до кінця і не повиправляла.
Яка мусила спакувати торби і поїхати геть. Бо так уже склався статусько. Бо Чако сказав, що вона досить уже наруйнувала.
Яка повернулася до Аєменема з астмою і хрипом у грудях, схожим на крик якогось далекого чоловіка.
Еста ніколи не бачив її такою.
Несамовитою. Хворою. Сумною.
Коли Амму приїхала до Аєменема востаннє, Рахель саме вигнали зі школи при Назаретському монастирі (за те, що вона прикрашала квіточками коров’яче лайно і навмисне наштовхувалася на старшокласниць). Амму ж тоді змінювала роботу за роботою, і її якраз звільнили з останньої — вона працювала на рецепції у дешевому готелі, — бо через хворобу в неї накопичилося надто багато пропущених робочих днів. Їхній готель не може собі такого дозволити, пояснило начальство. На рецепції їм потрібен був працівник з міцнішим здоров’ям.
Під час того останнього приїзду Амму цілий ранок просиділа в кімнаті у Рахелі. З останньої своєї мізерної зарплатні вона купила доньці дрібні подарунки, які запакувала в обгортковий папір з наклеєними зверху кольоровими сердечками. Пакет цукерок у вигляді цигарок, крихітний пенал «Фантом» і книжечку «Пол Бан’ян» із серії коміксів «Ілюстрована класика для наймолодших». То були дарунки для семирічної дитини; Рахелі було одинадцять. Амму ніби вірила: якщо вона відмовиться визнавати плин часу, якщо всім серцем прагнутиме, щоб у житті її близнюків час завмер на місці, то так воно й буде. Наче самої лише сили волі було достатньо, щоб поставити їхнє дитинство на паузу доти, доки вона зможе забрати їх до себе. І тоді вони знову розпочнуть з того місця, на якому все обірвалося. З семи років. Амму розповіла Рахелі, що купила комікси і для Ести, але потримає їх у себе, поки не знайде іншу роботу і не зароблятиме стільки, щоб винайняти кімнату, де вони змогли б жити всі троє. Тоді вона поїде до Калькутти і забере Есту, і він отримає свої комікси. Цей день уже не за горами, запевнила Амму. Це взагалі може трапитися буквально з дня на день. З житлом скоро не буде жодних проблем. Вона розказала, що подала заявку на роботу в ООН і вони всі житимуть у Гаазі, де їх доглядатиме голландська няня. Проте, вагалася Амму, можна було б залишитися в Індії і зайнятися тим, про що вона вже давно мріє, — відкрити школу. Вибір між кар’єрою в галузі освіти і роботою в ООН дуже непростий, сказала вона, але треба пам’ятати, що вже сама можливість такого вибору — великий привілей.
Так чи інак, тимчасово Естині подарунки побудуть у неї. Доки вона не ухвалить остаточного рішення.
Цілий той ранок Амму без упину говорила. Про щось у Рахелі запитувала, проте жодного разу не дала їй відповісти. Якщо Рахель пробувала вставити словечко, Амму тут-таки перебивала її якоюсь свіжою думкою чи запитанням. Схоже, вона жахалася самої можливості почути від доньки що-небудь доросле — й одразу побачити, як тане замерзлий час. Страх зробив її балакучою понад усіляку міру. Та балаканина допомагала тримати його на відстані.
Амму вся набрякла від кортизону, її обличчя нагадувало місяць уповні. То вже була зовсім не та струнка мати, яку пам’ятала Рахель. Шкіра на одутлих щоках натягнулася і нагадувала лискучу рубцеву тканину, що вкриває старі сліди від щеплень.
Коли Амму усміхалася, то ямочки у неї на щоках мали такий вигляд, наче їм боляче. Її кучеряве волосся втратило блиск і бляклою завісою звисало тепер обабіч розпухлого обличчя. Своє дихання вона носила у скляному інгаляторі, який тримала у пошарпаній торбинці. Бурі пари «Бровон». Кожен подих був тимчасовою перемогою у війні супроти сталевого кулака, який намагався вичавити повітря з її легень. Рахель стежила за тим, як мати дихає. Коли та вдихала, впадини у неї над ключицями щоразу глибшали і наповнювалися тінями.
Амму викашляла в хустинку згусток мокротиння і показала Рахелі.
— Завжди треба перевіряти, — хрипло прошепотіла вона, ніби те мокротиння було контрольною з математики, яку треба ретельно перевірити і лише тоді здати вчителю. — Коли воно біле, значить, ще не дозріло. Коли жовте і віддає гниллю, значить, вже дозріло, час відхаркувати. Мокротиння — воно як плід. Буває стигле, буває — не зовсім. Треба вміти відрізняти одне від одного.
За обідом вона відригнула, ніби якийсь неотесаний шофер, і сказала: «Вибачте», — низьким, неприродним голосом. Рахель помітила, що з її брів стирчать нові, товсті волосини, довгі, наче щупальця. Коли Амму взялася їсти смажену рибу-янгола просто з хребта, і за столом запала тиша, вона тільки всміхнулася. А тоді сказала, що почувається дорожнім знаком, який спаскудили птахи. В очах у неї був при цьому дивний гарячковий блиск.
Маммачі спитала, чи вона, бува, не пила, і порадила приїжджати до Рахелі якомога рідше.
Амму підвелася з-за столу і без слова вийшла. Навіть не попрощалася.
— Піди проведи її, — мовив Рахелі Чако.
Рахель вдала, ніби не почула, і далі їла свою рибу. Пригадала собі те мокротиння, і її ледь не знудило. У ті хвилини вона ненавиділа свою матір. Просто ненавиділа.
Більше вони не бачилися.
Амму померла в чорній від
