Ганька – сама собі ворог - Галина Тимофіївна Тарасюк
— До-оки ти льотати будеш?! Доки рабувати, як той раб на тих своїх братів-сестер?! Ти ж уже го-окарач лазиш! На людину не схожа! Одна снасть! Спочинь! Не будь собі ворогом!
«А прем-би я й лазила, то шо? Лягти й лежати? Та ж Бог тому силу дає, хто роботу любить. Це раз. А друге, це моє лічне діло — на кого робити», — думає Ганька головою, а ноги тупають по подвір’ї, а руки — товчуть, труть, мнуть, замішують кабанюрам снідання. От вона вже вміє коло худоби гарно ходити! І коло землі теж! А тому й росте в неї все — і в городі, і в оборі — як з води! І це в селі кожне знає, а рідня Ганьчина й поготів! Ще б не знала! Го-о-й, скільки Ганька на свому віку лиш одних свиней для них вигодувала! Десять свиноферм! Так вже повелось, що тільки-но розвесниться, як вже несуть їй брати і сестриця в мішках по сосункові, а тоді несуть дерть чи комбікорм, а бараболі, буряків і кабаків у Ганьки самої — нава-а-алом! Їж — не хочу. І їдять свинтуси у три горла, а на осінь братам і сестриці — три гори м’яса і сала!
Звісно, щось і Ганьці з того перепадає, але вона — не м’ясна. Ганька любить молочко, сметанку… Шкода лиш, що корівок родичі їй не довіряють — хліви в неї, хоч і підмащені, але старі, ще дідівські, такі трухляві, що розсиплються, лиш корова рогом черкне чи хвостом махне. А було б добре корівку мати, щодень молочко пити… Бо просити у братових і племінників якось наче аж стидно. А самі не догадуються… Якось Ганька пішла на хитрість — прийшла до брата Миколи наче по ділу, та й каже братовій Марині, що саме з невісткою зливала в бідони молоко після вранішнього доїння на продаж:
— Оце, Маринко, часом прийду до Петра, брата свого, а в нього у літній кухні, скрізь — на столі, на лавах, на землі — банки з молоком: і кислим, і солодким, і вже збрезклим, та й думаю собі, міг би ж колись сказати: «Візьми, Ганько, сестро, хоч банку кисляку, ти ж так робиш на нас!». І що ви думаєте, Маринко? Не скаже! Ні-коле! Ні він, ні Наталя, братова!
— Не кажіть, Ганько, мені про того Петра, бо які вони з Наталкою добрі, я знаю! Ще як позичив в нас позаторік три центнери цементу, так по сьогодні. Не видереш. І якось нагадувати не харашо, бо це вже — сваритися. А я це не люблю. Так що, Ганько, знаю я добре, які вони щедрі, — відказує Марина, старанно закриваючи покришками бідони, щоб і крапля не розлилася, як на молокозавод буде везти їх на своєму тракторному причепі її син Володька, бо то — гроші. А Марині з Миколою їх треба і треба: одні діти — машини нової хочуть, інші — нової хати, і такої, як зараз строять, — палацу! А ще більше тих грошей треба Петрові з Наталкою, яких Ганька так безсовісно оббріхує перед Мариною за те молоко, хай воно скисне! Чи то пак, хай не кисне, бо їм, Петрові з Наталкою, грошей треба! Ще й як треба! На квартири! Бо ж діти після інститутів у село не хочуть вертатися — роботи тут нема для них, а в городі — квартири дорогі, не докупишся! Тож тягнуться брат з братовою, рвуть жили, як можуть! І Ганька ж це знає! Сама ж, як племінники у село приїжджають, всю пенсію їм віддає, порівно поділивши між Світланкою й Олежком. А от стоїть і обсуждає! Рідну кров! Ну? І як це назвати?!
Отак, сама себе катуючи, пішла Ганька від брата Миколи… А по дорозі до сестриці Марусі завернула: як там вона, сердешна? Бо, як би там не було, а найбільше душа в Ганьки болить за найменшу сестру та її дітей, що ростуть, хоч і при батькові, але сиротами, бо — п’яниця. І хоч вони ще в школі, а Марусі вже голова пухне — куди приткнути! Каже, може б ти, сестрице Ганько, ще й льошку мені вигодувала на розплід. Бо, каже, годувати кабанів зараз не так вигідно, як свиноматку тримати. Стільки заботу з тими свинями, а м’ясо дешеве — навезли з Гамерики й Польщі. А от свиноматку, каже, зараз вигідніше тримати, бо поросята дуже дорогі… І за границею, каже, вони — дефіцит, бо їх там їдять.
А Боже! Таке почувши, Ганьку аж змлоїло: що вони за тими границями лиш не їдять — і жаби, і скойки! А тепер вже й за молочних поросят взялися! Аж страшно! Як з голодухи! Чи то вже розпущеність така? І чого наші люди туди їдуть?! Та ж а нема луче, як вдома! А що бідність, то до неї ми привичні…
Видно, свині теж так думають, бо вгледівши її на порозі хати, зчиняють такий радісний вереск, що Ганька на секунду глухне. Часом Ганьці, грішним діло, здається, що ця твар безсловесна, розумніша за багатьох говорящих. І людяніші. О, як тішаться, побачивши Ганьку! Хоч і худоба, а знають, хто їм друг. Ой, Ганька любить коло худоби ходити, хоч то й великий забот — коло неї ходити. А Ганька, стільки її — стільки й ходить… Але більше коло свиней. Раніше — біля колгоспних ходила, тепер — коло своїх, бо братове й сестрине, це все одно, що своє. А що робити, коли —
