Танго наосліп - Ельма Кіраз

Я вийшла на вулицю, голосно гримнувши дверима. Опинившись на терасі, сіла на плетене крісло і  вперла голову на руку. Ненавиджу цю тему. Ненавиджу говорити про маму. Ця рана досі болить, хоч пройшло вже більше десяти років. Вона так кохала його, у нас була така щаслива сім‘я. Але все зіпсувала та тупа хвойда. Якби не брат, то я досі жила б у ілюзіях, що вони розлучились по власному бажанню, тільки це тато кинув маму і досі щасливо проводить час зі своєю коханкою. Хоч зараз вона і зморщена, як чорнослив. Ненавиджу чорнослив.

— Ось, візьми, — поруч з‘явилася Марія з чашкою в руках.

— Дякую, але я не хочу чаю, — я тільки на мить відкрила очі і відразу ж заплющила їх.

— Це ромашковий. Заспокоїшся.

— Залишіть тут, — я махнула рукою на столик.

— Тобі не варто так зациклюватись і сприймати все близько до серця. Подумай про своє здоров‘я.

— Ви ще у лікарі вирішили записатись? — я гнівно глянула на жінку, — мені не потрібні нічиї поради, добре?

— Як хочеш, — вона фиркнула, — але пам‘ятай, що твоя мама померла від серцевого нападу, — Марія пішла і залишила після себе лише тонкий шлейф запаху розмарину. Ця жінка постійно ним пахла. І мене цей запах дуже дратував. Може я і справді часто нервуюсь, але не варто мене лякати всілякими болячками. У мами було розбите серце, а мені це, на щастя, не грозить. Глянувши на чашку, я вирішила все-таки випити той чай. Смак був так собі, але за деякий час я таки заспокоїлась. Навіть трохи задрімала на тому ж кріслі. Прокинулась від телефонного дзвінка.

— Я слухаю.

— Мені вдало-о-ось! — в слухавці почувся крик, — мій день народження буде в тому барі.

— Тихіше, Яно, тихіше, — я почала потягуватись, бо тіло страшенно затекло у незручній позі.

— Ти що, спала? — з цікавістю запитала Яна.

— Задрімала. Марія напоїла якимось чаєм, точно щось туди насипала.

— Чого ж ти так не любиш її? — подруга засміялась, — прикольна жіночка.

— Поживи з нею, а тоді поговоримо.

— Менше з тим. Я вже в передчутті найкрутішої вечірки року. Тато обіцяв мені подарувати щось дуже цінне.

— Ніби тобі бракує цінностей, — я закотила очі.

— З тобою деколи неможливо розмовляти, — бурчала подруга.

— То що, завтра о котрій годині починається?

— Скажу завтра, там ще треба деякі ньюанси вирішити.

— Добре, тоді подзвониш. Чи напишеш. Байдуже.

— Окей.

Розмова завершилась і лише тоді я зауважила, що поки дрімала, хтось вкрив мене тоненьким покривалом. І тепер мені важко було з нього виплутатись. З тяжкою бідою, але все ж я звільнилась і стала на рівні ноги. Сотні тоненьких голочок почали колотися від того, що я так довго сиділа в одній позі, тому я почала ходити по терасі туди-сюди, щоб це відчуття пройшло.

— Обдумуєш щось важливе? — на вулиці з‘явився тато.

— План захоплення світу. Дуже цікаво, — буркнула я.

— У тебе духу не вистачить на світ. Ти надто істерична для таких планів.

— Дякую, таточку, що ти так щиро віриш у свою донечку.

— Я лише говорю їй правду, — він підійшов до мене ближче і заправив волосся за вуха. Спочатку за одне, потім за інше. Він робив так завжди, скільки я себе пам‘яю. В цьому жесті я завжди бачила якесь дуже трепетне і особливе відношення до себе. Які б між нами не були конфлікти, та все ж я знаю, що тато мене любить.

— Завжди бути відкритою для світу, — з посмішкою сказала я.

— Інакше світ закриє перед тобою всі двері, — продовжив тато. Він завжди говорив цю фразу, коли так поправляв моє волосся. Він вважав, що потрібно бути завжди щирою і відкритою людиною, особливо там де це потрібно, тоді до себе можна легше привернути увагу важливих людей, які з часом можуть допомогти у твоїх справах. Бізнесмени завжди говорять надто розумні і незрозумілі речі, тим більше дітям. Тому зміст сказаного я почала розуміти не так вже й давно.

— Завтра день народження у Яни…— почала я.

— Ти знов хочеш зникнути на цілу ніч?

— Думаю, я вже достатньо доросла, щоб вирішувати такі питання самостійно.

— Поки ти живеш у моєму домі і за мій рахунок, ти мало що можеш вирішувати, Еріко.

— Тоді це все легко можна вирішити переїздом, — я схрестила руки на грудях.

— Знову ж таки за мої гроші, — тато посміхнувся.

— Ти знаєш, що мені не виходить знайти роботу.

— Не виходить, бо не шукаєш. Ідеальна формула.

— Чого ти вчепився до мене? Думаю, тобі є кого повчати на роботі. І не тільки, — я награно усміхнулась.

— Звідки ти дізналась? — якось сумно запитав тато.

— Макс розповів, — я знизила плечима, — а звідки він знає, то це вже не до мене.

— Зрозуміло…— тато задумано похитав головою, ніби в якомусь трансі.

— Я можу йти? Хочу ще трохи відпочити перед вечерею.

— Чим ти втомилась? Гульками?

— Так, уяви собі!

— Ох, Еріко, треба тебе якось приземлити, ти вже зовсім розійшлася. Пора ставати серйозною, ти не просто дівчина зі звичайної сім‘ї.

— Будь ласка, без оцих важливих розмов, — я махнула рукою, розвернулась і попрямувала до своєї кімнати, залишивши тата з його тяжкими роздумами наодинці.

Привіт, друзі♥️ Не втрималась до завершення першої книги, бо вже дуже хотілось почати нову історію) буду дуже рада вашим прочитанням, зірочкам для книги, коментарям та рекомендаціям історії для своїх друзів.

Ви найкращі читачі♥️