Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков
— Ми вже все продали! І цей стіл, і стільці, і ліжка! Люди дали нам гроші й тепер чекають, щоб усе це забрати! А що ми їм скажемо? Скажемо, вибачте-пробачте, мій чоловік не хоче дати мені розлучення!
Вже за чаєм із тортом я розумію, яка неприємна місія чекає на мене: вмовити Давида Ісааковича піти зі своєю дружиною в РАГС і розлучитись. Але солодкий кримський мускат, яким я запивав чудову курку зі смаком часнику, зробив мене зговірливим і м’яким.
83
Київ. Серпень 2004 року.
За вікном кабінету нещадно палить сонце. Ще вчора я ламав голову над тим, що робити з відпусткою, а сьогодні шеф взагалі зняв це питання з порядку денного. Відпустка відкладається, а це на краще. Однаково влітку робота за інтенсивністю втричі менша, ніж узимку. Засідання Кабміну проводять задля телекамер. Серйозні питання переносять на вересень-жовтень, а їхнє місце займають обговорювання «реалій» політики. Що таке «загальна» політика? Це, наприклад, курс на подальше озеленення селищ міського типу, це заклики і гарантії розрахуватися з боргами по зарплаті, це обіцянки і навіть постанови про покращення інвестиційного клімату і послаблення податкового пресу на малий і середній бізнес. Великий бізнес не має актуальних проблем. Великий бізнес завжди товаришував із «пресом». І от раптом позачергове засідання Кабміну. Незабаром президентські вибори, і гарант Конституції вимагає «акумулювати» позитив. Боротися з негативом важче, ніж акумулювати позитив. Ну що ж, будемо акумулювати. Помічники вже написали текст виступу, який я буду проголошувати замість шефа. Шеф мудрий. Він на ці кілька днів влаштувався в лікарню підлікуватися й звідти тримає руку на пульті. Але засідання Кабміну завтра, а сьогодні можна спокійненько почитати виступ і, якщо виникнуть питання, викликати авторів тексту для остаточного редагування.
— Сергію Павловичу, до вас, — майже пошепки каже Нілочка у прочинені двері. І робить багатозначні оченята.
«Хто ж це?» — думаю я й відхиляюся вбік, щоб побачити відвідувача, перш ніж той увійде в кабінет.
Невисокий. Худорлявий. Чорний костюм здається простим, але сидить бездоганно. Чи, може, це статура в нього спортивна? Очі вузькі, а обличчя невелике. Я здивований — відвідувач на депутата теж не тягне. Та й депутати свої значки люблять носити так, що їх за кілометр помітно.
— Проходьте! — панським голосом звертаюся я до відвідувача. Мені здається, що він соромиться.
Відвідувач сідає навпроти й пильно дивиться на мене, ніби про щось запитав і чекає відповіді.
— Ви в якому питанні? — нарешті цікавлюсь я.
Він підводиться зі стільця і простягає мені руку. На його обличчі написано, що він збентежений. Його незграбність викликає в мене усмішку.
— Майор Свєтлов, — нарешті відрекомендувався він. — Відділ внутрішньої безпеки.
— Бунін, — відрекомендовуюсь я, а в думки закрадаються перші сумніви. — Це не ви були тут за моєї відсутності?
— Ми, — усміхається він. — Ми були. Це наших рук діло.
Над робочим столом зависає пауза. Тепер мені стало зрозуміло, про що мене попереджала своїми зеленими оченятами Нілочка, повідомляючи про відвідувача.
— Та ви не переживайте. — Майор Свєтлов кладе кисть правої руки і тарабанить пальцями по дереву. — Я вам поставлю лише кілька запитань, і все!
— Ставте, — видихаю я. А в душі стає моторошно. У душі зима і сніг, і я, голий і босий, біжу по снігу і озираюсь на ходу. Бо там, за спиною, виють вовки.
— Ви розумієте, Сергію Павловичу, що державний службовець, який робить таку стрімку й блискучу кар’єру, як ви, потребує особливої уваги.
— З боку вашого відділу?
— Так, і це досить нормальне явище. Ми ж маємо бути впевненими, що люди, яких допускають до вищої влади, усвідомлюють свою відповідальність за все, включаючи своїх близьких і друзів, і на жодну мить не втрачаючи своєї лояльності державним інтересам.
Я киваю, а в голові галопом мчать думки-здогадки, намагаючись підказати причину цього візиту і попереднього обшуку. Пригадуються мені й конверти, які я так пізно прибрав зі стола. Якщо вже й так, то це єдине і найвагоміше відхилення від правил. Від правил, за якими, як мені здається, ніхто не живе і не працює.
— Ви знаєте, я ніколи не переслідував нічиїх інтересів. — Намагаюся, щоб голос мій лунав як можна переконливіше та самовпевненіше. — Є речі, які мені важко пояснити... Але я вам обіцяю, що в майбутньому буду значно відповідальнішим...
— Та облиште, — махає рукою майор Свєтлов. — Я ж ні в чому вас не звинувачую. У мене лише кілька запитань. Та й то радше для себе, щоб краще вас зрозуміти. Адже ви зараз чекаєте дитину?
— Двійню.
— Ваша дружина чарівна. Але ці ваші поїздки з нею Великою Об’їзною... — Він розводить руками. — Я цього не розумію.
— Але ж я не на службовій машині.
— Дякувати Богу! — всміхається він. — Але навіщо вам це?
— Ви знаєте, — переходжу я на інтимний шепіт та, цілком машинально, кидаю погляд на двері, немов перевіряючи, чи зачинені вони, — жінка чомусь зацікавилася проститутками. Сам не знаю чому. Але з вагітними не сперечаються. Кажуть, що жінки під час вагітності стають несповна розуму.
— Дружина? Гм... — Майор знизує плечима. — Ви, будь ласка, відмовте її від таких подорожей. До речі, власну машину вам також час міняти. Ви ж не маєте фінансових проблем.
— Не маю, — погоджуюсь я й відразу ж розумію, що його слова були натяком на ті самі конверти.
— Гаразд. — Майор Свєтлов підводиться і знову простягає мені руку. — Давайте дружити. Якщо виникнуть які-небудь питання, будь ласка, телефонуйте. — Він кладе на стіл візитівку.
— Може, кави? — із запізненням запитую я.
— Наступного разу, — відмовляється він.
Ця розмова не виходить з моєї голови до сьомої вечора. І в машині, поки водій везе мене з Печерська на Печерськ, я прокручую в пам’яті все сказане майором Свєтловим. Прокручую і залишаюся з одним і тим самим відчуттям — відчуттям незакінченості. Це була не розмова. Це була тільки її вступна частина. А сама розмова ще матиме продовження. У цьому можна було б не сумніватися.
Щойно заходжу додому, як дзеленчить телефон. У квартирі тихо, меблів ще поки небагато, і через це телефонний дзвінок голосно відлунює, мов м’ячик для пінг-понгу, перелітає з однієї кімнати в іншу.
