Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Я ж тобі пояснила — дивна! Розумієш, іноді навіть і біль може виявитися дивним задоволенням. Тобі коли-небудь доводилося знімати задирки навколо своїх нігтів?

— Задирки? — Я, нічого не розуміючи, витріщаюся на Майю.

— А, ну звичайно, тобі, як і кожному чоловікові, й невтямки, що це таке! Спочатку вони тобі не заважали, а потім ти віддав свої пальці спеціалістам, і вони тобі охайно підрізали, шліфували нігті, прибирали задирки...

Правда була на її боці. Але я не мав жодного бажання це підтверджувати — ні словом, ні жестом, ні кивком. Та вона й не чекала підтвердження.

— А я, — продовжувала Майя, — коли доводжу нігті до ладу, зішкрібаю шкірку біля нігтя доти, поки не відчую особливого, колючого болю. I це мені подобається. Для мене такий біль — це особливий сигнал! Дзвоник! Який дзеленькоче, нагадуючи мені, що я жива, що всі мої нервові клітини здатні приймати і сприймати навколишнє життя. І реагувати на нього. Я будь-який біль на себе приміряю. Якщо тобі буде боляче, можу і твій біль приміряти. Коли з Ігорем це сталось, я була ладна його серце собі пересадити, щоб і цей біль зробити фізичним і носити його в собі до смерті. Зараз цей біль уже неактуальний, а іншого немає.

Останні слова вона промовила з жалем, і я ледве стримався, щоб знову не порадити їй звернутися до психолога чи психіатра.

Але натомість я пропоную піти й випити кави до неї, туди, де холодний протяг викликає дивне задоволення.

Вона чомусь лякається. Навідріз відмовляється. Каже, що вона взагалі кави не хоче. I через п’ять хвилин іде, залишивши мене в доволі збентеженому стані.

«Чому? — намагаюся я зрозуміти її реакцію на мою невинну пропозицію. — Чи можливо вона зрозуміла мене двозначно?»

Я раптом починаю реготати. Раптом до мене дійшло: Майя могла б подумати, що я забажав її як жінку! Так, жінці могло б таке спасти на думку, але мене вона не приваблювала. У мене жодного разу не виникало еротичної зацікавленості нею, Майєю. Але якщо їй це сказати, то вона образиться. Ліпше промовчати.

88

Київ. 11 травня 1985 року.

До універмагу «Україна» ми з Мирою та її мамою під’їхали за півгодини до відкриття. Підійшли до групи людей біля центрального входу.

— Номер сто п’ятнадцять! Прізвище? — вигукував хтось.

— Іванченко! — відповів жіночий голос.

— Зараз ви сто четверта!

Я бачив, як жінка послинила недогризок хімічного олівця і швидко написала ним свій номер на долоні.

— Це черга за холодильниками, — з розумінням справи пояснила мені Мирина мама.

Ми відійшли трохи вбік.

Універмаг відчинився рівно о дев’ятій. Чоловічі костюми продавалися на другому поверсі. Вже через кілька хвилин ми знайшли потрібний нам відділ і порозбрідалися по ньому, роздивляючись одноманітну різноманітність чоловічих костюмів. Майже всі вони відрізнялися тільки розмірами. Звичайно, тут були й чорні, й темно-сині, й навіть сірі костюми, але всі однакового крою.

— А який у нього зараз розмір? — запитала, обернувшись до дочки, Лариса Вадимівна.

— Ну, десь приблизно такий. — Мира обійняла уявного батька.

— Що, так схуд? — здивувалася мама.

Мира звела плечима.

— А в тебе який розмір? — запитала вона, примружено дивлячись на мій пошарпаний джинсовий піджак, придбаний три роки тому в знайомого фарцувальника.

— Сорок вісім-п’ятдесят, — відповів я.

— То він що, — Лариса Вадимівна знову перевела погляд на Миру. — Він що, навіть худіший за нього? — вона кивнула головою в мій бік.

— Так, худіший і нижчий.

— Що нижчий, я пам’ятаю! Але про всяк випадок краще візьмемо сорок восьмий. — Знову погляд у мій бік.

Минуло хвилин п’ятнадцять, поки вона не спинила свій вибір на сірому костюмі швейної фабрики «Салют». Нічого особливого. Піджак із чотирма ґудзиками, штани з блискавкою в ширінці. Більш-менш пристойний вибір. Але мені не сподобався колір. Дуже вже він якийсь мишачий.

Сорочку й краватку придбали за п’ять хвилин. А от у відділі взуття довелося помордуватися. Ніхто з нас не знав, який розмір ноги в Давида Ісааковича. Мама Мири вирішила вирахувати розмір за допомогою логіки. Найчастіше трапляється сорок другий. Ось і в нього, вона кивнула на мене, також сорок другий. Але Давид нижчий на півголови. Тридцять дев’ятий — це жіночий розмір. Справжні чоловічі розміри починаються з сорокового. Тоді в Давида, мабуть, сорок перший!

Коричневі туфлі були дешевші за чорні на два карбованці, і ця різниця відіграла свою роль.

— А зараз треба відпочити, — стомлено видихнула Мирина мама.

Ми зійшли на перший поверх, і вона купила три склянки чаю і три ромові баби.

89

Київ. Серпень 2004 року. Вечір.

— Де ви є? — тріскотить з динаміка диспетчерського зв’язку жіночий голос.

— У ліфті застряг! — волаю я.

Сьогоднішній день після появи Догмазова покотився по спадаючій. У моєму кабінеті виявилися папери на приватизацію Суходільського цегляного заводу. Сама вартість заводу копійчана, але міністр договорився до того, що нібито я сам навмисно гальмую приватизацію — заради власних користолюбних інтересів. Після чого я не втримався від двох склянок «Хеннессі» і от тепер, їдучи додому, застряг у ліфті.

— Натисніть на кнопку «Стоп»! — командує диспетчер.

— Я й без цього стою.

— Натисніть!

Я натискаю.

— Натисли?

— Так.

— А зараз натисніть на кнопку потрібного вам поверху.

Палець втискає у металеву панель кнопку «13». Але ліфт чомусь не їде.

«Треба поговорити зі Світланою, — міркую я, — заспокоїтися».

— Ви вгору? — в розчинених дверях ліфту з’явилася дівчинка з білим пуделем.

— А це який поверх?

— П’ятий, — відповідає дівчинка.

— Мені потрібно вгору, а ліфт чомусь поїхав донизу.

— Значить, ви вже були нагорі, — спокійно пояснює мені дівчинка.

— А тобі вниз?

— Мені на перший! Треба вигуляти Павлика. — Вона киває на собаку.

У квартирі тихо грає музика. З вітальні в хол падає світло. Дякувати Богу, Світлана вдома. Я дуже хочу з нею поговорити, обняти її, погладити живіт, у якому, мов рибки, плавають двоє наших діток.

Мию руки. Заходжу у вітальню. А там на мене чекає сюрприз. За столом навпроти Світлани сидить — я не можу помилятися — Жанна з Великої Об’їзної. Вона сидить обличчям до мене та посміхається.

—