Остання любов президента - Андрій Юрійович Курков

— Ви поки що постійте тут. — Мама повертає голову до мене. — Поговоріть, а я піду на п’ять хвилин до лікаря.

Ми з Дмитром стоїмо один навпроти одного. Стоїмо і мовчимо. Я тримаю в руках кульок з халвою. Він постійно лізе туди руками, відламує новий шматочок — і в рот. Стоїть, байдуже дивиться на мене і жує.

Поговорити з ним, чи що? Про що? Я не знаю, про що ми зараз можемо розмовляти. Ще коли спали у одній кімнаті, якісь там розмови в’язалися. А тепер ми на протилежних околицях життя. Я — цуценя, яке залишили в будці, а він — яке втопили. Коли я його не бачу, мені його шкода. А коли ми стоїмо ось так, поруч, і я розумію, що він живе, живе своїм особливим життям, мій жаль зникає.

80

Київ. Серпень 2004 року. Субота.

— Ось тобі какао! — Я нахиляюся з маленьким мідним підносом до Світлани, яка ще лежить у ліжку.

Світлана намагається усміхнутися, але я бачу, що їй ще недобре.

За вікном яскраво-синє небо. Блакитні стіни нашої спальні ніби перетікають туди, за вікно.

Вона сідає в ліжку, підпихає подушку під спину. Бере горнятко.

— Давай сьогодні покатаємося, — просить вона.

Я дивлюся на її живіт.

— Тебе ж закачає, як минулого разу.

— Якщо я не буду снідати, то не закачає.

— Але ж тобі треба їсти не тільки пігулки для вагітних!

— А ти купив телячої печінки?

— Женя купила.

Женя — це наша домогосподарка. Їй п’ятдесят років, і з’являється вона у квартирі лише за нашої відсутності.

— Ну гаразд. — Світлана підводить на мене погляд. — Я попоїм, а потім поїдемо кататися. На Велику Об’їзну.

Через п’ять хвилин я вже на кухні. Смажу печінку, нарізану тонкими смужечками.

Над плитою неголосно гуде витяжка. В моєму животі бурчить. Крізь відчинену кватирку не чути жодної пташки. Але й гуркіт машин знизу, з бульвару Лесі Українки, дякувати Богу, не долинає. Я визираю у вікно — бульвар майже порожній.

Проводжу долонею по щоці. Треба буде поголитися. І чому її так цікавлять проститутки? І тоді, в Парижі. Прогулянка по Сен-Дені. «Чому вони такі негарні?» І ось її вже втретє тягне на Велику Об’їзну!

«У Києві полудень!» — повідомляє якась радіостанція, коли ми виїжджаємо на Одеську площу.

Світлана сидить поруч, незграбно розставивши коліна та підтримуючи обома руками живіт.

— Поглянь, тут сьогодні жодної! — дивується вона, коли ми проминаємо одне з «рибних місць» між зупинкою автобуса й комерційними кіосками.

— Потомилися, сплять, — відповідаю я. — I все ж, чому вони тебе так цікавлять?

Світлана таких запитань не любить. Скільки я її не розпитував, вона мені у відповідь лише стенала плечима.

— Мені здається, вони щось знають, — несподівано відповідає вона.

— Про чоловіків?

— Про життя. Про труднощі... Про небезпеку...

З цим важко не погодитись. Я киваю.

— Адже найдревніша професія, — додає вона.

— Так, але немає можливостей для кар’єрного росту.

Вона відчула у моїх словах іронію. Відвернулася.

— Цей джинсовий комбінезон тобі не дуже личить, — кажу я, не відводячи погляду від дороги.

Вийшло. Вона не буде критикувати мене за мою «недоречну іронію». Світлана, закопиливши нижню губу, дивиться на свій комбінезон для вагітних. Її думки зараз прості й зрозумілі. «Це тимчасовий спецодяг. Після пологів — нормальне життя і нормальні сукні».

— Зупини!

Я тисну на гальма. Дивлюся на дорогу і зустрічаюся поглядом з худенькою дівчиною у брюках-дудочках та футболці з написом «FACK YOU!». У неї гостренький носик і такий самий гострий, зухвалий погляд. Пихаті тонкі губи та якийсь дешевий ланцюжок з кулончиком на шиї.

Світлана також дивиться на неї. Потім повертається до мене:

— Візьми в неї номер телефону і запитай, як її звати!

Вже вийшовши з машини, я важко зітхаю. Підходжу до дівчини. Дівчина єхидно посміхається. Запитує:

— Що, хочеш утрьох?

Я заперечливо хитаю головою.

— Фройндшафт-дружба, — намагаюся жартувати я, все ще не розуміючи сенсу бажань Світлани. Невже я насправді знімаю проститутку для своєї жінки? — Жінка попросила ваш телефончик й ім’я!

Дівчина спрямовує свій погляд у напрямі машини. Дивиться на Світлану, трохи розкривши в задумі рота.

— Вона що у вас? Вона... — Очевидно, уява в дівчини досить слабка, і їй бракує слів для закінчення поставленого запитання.

— Вона в мене ніжна і лагідна, — кажу я.

— Гаразд. — Дівчина знизує плечиками.

Я простягаю на відкритій долоні ручку й розумію, що не узяв з собою шматка паперу. У маленькій сумочці, перекинутій через її плече, навряд чи буде записник.

Дівчина бере ручку і прямо на моїй долоні пише: «Жанна 444-09-43».

Приємний запах парфумів. Вона підводить голову, кидає сміхотливий погляд на Світлану, яка спостерігає з машини, потім несподівано цілує мене в губи й, різко відхилившись, торкається пальцями моєї щоки.

Я розумію, що забув поголитися. Мене щось утримує поряд із нею. Чи то мене полонив аромат її парфумів, чи щось інше. Миттєве небажання повертатися в машину лякає мене. Та я вириваюсь, усе ще тримаючись поглядом за її лице, за її тонкі рухливі губи, які знову намалювали мені усмішку. Але тут мій погляд падає на її маленькі груди, вірніше на напис на футболці «FACK YOU!» I миттєве небажання повертатися зникає. Але ця дивна мить залишається у пам’яті.

У машині я показую Світлані долоню з номером телефону.

— Керуй обережно, щоб не стерлося! — попереджає вона, уважно вивчаючи мої губи. — А чому вона тебе поцілувала?

81

Київ. Листопад 2015 року.

— Це вже не моя самодіяльність! — виправдовується Коля Львович. — Вона немає ніякого легального права тут, у цьому будинку, перебувати. Якби вона була вашою дружиною, тоді — будь ласка!

— Це ти мені говориш? — Я починаю сердитись, і віскі в моїй широкій склянці-тамблері стукає кубиками льоду в скло. — Ти ж приводив її ще до мене в лікарню, ти ж сам знайшов її з її серцем, а зараз виявляється, що її зачиняють на замок у кімнатці й випускають лише за наказом? Це що тобі, рабовласницький лад? Ти що хочеш, щоб журналюги дізнались, що за стінкою президентської спальні скніє замкнена наложниця?

В очах голови адміністрації майнув якийсь особливий вогник. Але це, на жаль, не переляк, а