Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Мені потрібно було ім'я для неї. Я нікого не називав за цих відвідин. Ім'я додасть виміру гнучкому тілу, запропонує місце і походження, допоможе мені визначити обставини, які привели її сюди.

— Повної темряви та цілковитої тиші не буде. Ви це знаєте. Вас інструктували. Спочатку ви пройдете медико-біологічне редагування, через кілька годин. Мозковиправлення. Згодом ви знову себе зустрінете. Пам'ять, тотожність, самість — на іншому рівні. Це головна суть наших нанотехнологій. Ви законно мертві чи незаконно, чи жоден з варіантів? Вам не все одно? Ви матимете фантомне життя в черепній коробці. Плавкі думки. Пасивний різновид проникливості. Дзень-дзень-дзелень. Як новонароджена машина.

Вона пройшлася довкола столу, звертаючись до нас з іншого кінця. Нічого їй давати ім'я, подумав я. Це востаннє. Я хотів, щоб це перебування завершилося. Повний рішучості батько в матковій трубі. Підстаркуватий син у своїх повсякденних справах. Повернення Емми Бреслов. Посада інспектора з питань внутрішнього контролю й етики. Перевір гаманець, перевір ключі. Стіни, підлога, меблі.

— Якщо наша планета лишатиметься самодостатнім середовищем, як би гарно це було для кожного і достобіса малоймовірно,— сказала вона.— Хоч там як, де, як не в підземеллі, самореалізується передова модель. Це не покора низці складних умов. Це просто там, де людські намагання знаходять те, що їм треба. Ми живемо і дихаємо в контексті майбутнього, роблячи це тут і тепер.

Я через стіл поглянув на Росса. Він був десь в іншому місці, не замріяно пливучи за течією, а наполегливо думаючи, згадуючи, намагаючись щось побачити чи зрозуміти.

Можливо, я пригадував ту саму напружену мить, ми вдвох у кімнаті та слова, сказані батьком.

Я піду з нею, сказав він.

Тепер, через два роки, він знайшов шлях до цих слів.

— Той світ, горішній,— сказала вона,— загубився в системах. У прозорих мережах, які повільно перекривають потік усіх цих аспектів природи та вдачі, які вирізняють людину від кнопок ліфта і дверних дзвінків.

Я хотів про це поміркувати. Які повільно перекривають потік. Але вона говорила далі, підводячи очі від стільниці, щоб вивчати нас у колективному ракурсі, землян і поголених потойбічників.

— Ті з вас, які повернуться на поверхню. Хіба ви цього не відчуваєте? Втрату автономності. Почуття віртуалізованості. Пристрої, які використовуєте, які носите скрізь, із кімнати в кімнати, день у день, неминуче. Ви коли-небудь почували себе без плоті? Вас скеровують усі кодовані імпульси, від яких ви залежите. Усі датчики в кімнаті, які за вами спостерігають, слухають, відстежують звички, вимірюють можливості. Усі пов'язані дані призначені для того, щоб включити вас до мегаданих. Є щось, що змушує вас ніяковіти? Чи думаєте ви про техновірус, про те, як ляжуть усі системи, про глобальний доцентровий вибух? Чи це більш особисте? Чи ви почуваєте, що загрузли в якійсь страхітливій цифровій паніці, яка водночас скрізь і ніде?

Їй треба ім'я, що починається на літеру 3.

— Тут, звісно, ми постійно уточнюємо наші методи. Ми вводимо нашу науку в диво відживлення. Тут нема скрадливих дрібниць. Нема плину застосувань.

Уривчастий і авторитетний голос, легкий акцент і напруженість у тілі, напнута енергія. Міг би назвати її Зіна. Чи Зара. Так, як заглавна «З» панує над словом чи ім'ям.

Двері відчинилися, і зайшов чоловік. Пом'яті джинси і джемпер-сорочка, на голові бовтається довгий хвіст. Цей був новенький, заплетене волосся, але в чоловікові легко було пізнати одного з близнят Стенмарк. Який саме і чи є різниця?

Жінка залишилася на одному кінці столу, чоловік зайняв позицію на іншому, довільно, жодного натяку на сценічну хореографію. Вони одне одного не впізнавали.

Він зробив жест разом обличчям і рукою, вказуючи на те, що ми маємо десь почати, тож нумо поглянемо, що станеться.

— Блаженний Августин. Дозвольте його процитувати. Звучить десь так.

Він зробив паузу і заплющив очі, створюючи враження, що його слова належать темряві, ідучи до нас крізь століття.

— «І ніколи не буде для людини чого-небудь гіршого в смерті, аніж коли смерть буде безсмертна[28]».

Я подумав: що?

Якийсь час минув, поки він розплющив очі. Потім він удивився в дальню стіну над головою Зари.

Він сказав: «Я не намагатимуся вкласти цю репліку в розмисли про латинську граматику, яка її надихнула. Я просто виставляю її перед вами як виклик. Щось для роздумів. Щось, щоб розважити вас у тілесному струці».

Той самий нечулий Стенмарк. Але він виразно постарішав, обличчя виснаженіше, руки в темно-синіх венах. Я дав близнятам загалом чотири імені, але тепер не міг їх розкласти одне від одного.

— Терор і війна тепер скрізь, метляють поверхнею нашої планети,— сказав він.— І що те все складає? Гротескний різновид ностальгії. Примітивна зброя, чоловік в одязі рикші з поясом смертника. Не обов'язково чоловік, може бути хлопець, дівчина чи жінка. Скажіть слово. Джин-рикша. У певних містах і містечках усе ще тягають руками. Маленькі двоколісні карети. Маленька саморобна вибухівка. І на полі бою штурмові гвинтівки колишніх часів, стара радянська зброя, старі пошарпані танки. Усі ці атаки, битви, різанина, закладена в покручену згадку. Стрілянина в багні, священні війни, розбомблені будівлі, цілі міста зменшилися до сотень розтрощених вулиць. Рукопашний бій, що повертає нас у часі назад. Ані бензину, ані їжі чи води. Чоловіки у спорядженні для джунглів. Круши невинних, пали хати й отруюй колодязі. Відроди історію кревних предків.

Голова нахилена, руки в кишенях.

— А постміський терорист, що відмовився від свого прийомного міста чи країни, який його внесок? Веб-сайти, що передають атавістичні жахи. Стинання голови — за межами лячного фольклору. Люті заборони, кількасотрічні богословські суперечки, убий того, хто належить до іншого халіфату. Скрізь, вороги, що поділяють історії та спогади. Це розгортання клаптикової ковдри війни, яку так не називають. Чи я божевільний? Чи я белькотливий ідіот? Загублені війни у віддаленій місцевості. Штурмуй село, убивай чоловіків, гвалтуй жінок, викрадай дітей. Сотні мертвих, але знаєте що? — ніяких плівок чи фотографій, тож яка суть, де відгук. І войовничість у яскравому світлі. Ми бачимо таке повсякчас. Сцени з танками й вантажівками, які палають, солдати чи ополченці в темних каптурах серед потрощеного колючого дроту — свідки великої пожежі, поки вони гатять випалену ванну молотами, прикладами й домкратами, щоб відлунити в ніч барабанним боєм своїх пращурів.

Він, вочевидь, був майже у стані епілептичного нападу, тіло тепер тіпалося, руки вимахували.

Він сказав: «Що таке війна? Навіщо говорити про війну? Наш клопіт тут ширший і глибший. Щохвилини ми живемо, охоплені нашою спільною