Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло

Я трохи поспав у кріслі, і коли прокинувся, то моя мати була в кімнаті. Мадлен чи її аура. Як дивно, подумав я, що вона може мене тут знайти, особливо тепер, напередодні сумного вибору, зробленого Россом, що якийсь час був їй за чоловіка. Я хотів зануритися в цю мить. Моя мати. Які неслушні ці два слова для цього величезного кратерного відгородження, де люди додержувалися навченої порожнечі щодо своєї національності, минулого, родин, імен. Мадлен у нашій вітальні зі своїм утіленням особистої технології, кнопкою вимкнення звука на тв-пульті. Ось вона, подих, еманація.

Зазвичай я ходив за нею слідом між величними рядами чималої місцевої аптеки, хлопчик, що тільки-но опушився, тільки-но забрунькувався, який читає надписи на коробках і пляшечках з ліками. Інколи я відкривав їх, щоб почитати друковану вкладку, прагнучи спізнати ущільнений жаргон попереджень, застережень, побічних реакцій, протипоказань.

— Кинь уже нишпорити,— сказала вона.

Я ніколи не почувався людиною більше, ніж коли мати була в ліжку і помирала. Це була не крихкість людини, про яку кажуть, що вона «лише людина», підпорядкована слабкості чи вразливості. Це була хвиля суму і втрати, що змусили мене зрозуміти, що я чоловік, побільшений горем. Тут були спогади, скрізь, некликані. Були образи, видіння, голоси й те, як останній подих жінки дав вихід скутій людяності її сина. Тут навіть була сусідка з палицею, нерухома, у дверях, і моя мати на відстані руки, доторку, у безгомінні.

Мадлен великим пальцем видовбувала цінники з куплених продуктів, повний рішучості акт помсти проти чогось, хоч би що там робило для нас ці штуки. Мадлен стояла на місці, заплющивши очі, крутячи руками вгору і навколо, знову і знову, форма розслаблення. Мадлен дивилася канал дорожнього руху, як видавалося, завжди, на те, як машини безгучно перетинали екран, зникали з її поля зору і поверталися назад до життів водіїв і пасажирів.

Мати була по-своєму звичайна, вільна душа, моє місце безпечного повернення.

Супровід — непоказний чоловік, який видавався не так людською істотою, як формою життя. Він провів мене крізь коридори, а потім указав на двері харчоблоку і пішов.

Їжа смакувала, наче медичне харчування, і я намагався продумати свій шлях крізь неї, перемогти її подумки, коли зайшов Чернець. Я не думав про нього якийсь час, але й не забув. Чи він тут лише тоді, коли й я? Він був у простій брунатній рясі на повен зріст і босоніж. Це мало смисл, але чому і як — я не знав. Він сів за стіл навпроти, але дивився лише на те, що на його тарілці.

— Ми були тут раніше, ви та я, й ось ми тут знову,— сказав я.

Я прямо поглянув на нього. Я згадав його розповідь про подорож, яку він здійснив до святої гори в Тібеті. Потім я дивився, як він їсть, головою майже в тарілці. Я згадав про наші відвідини госпісу, він і я — безпечного схову. Я сам здивувався, пригадавши це слово. Я вимовив його двічі. Він їв, а потім їв я, але й далі за ним спостерігав, довгі руки, зосереджений погляд. На рясі була його остання страва. Вона впала з виделки, чи він її виблював?

Він сказав: «Я пережив свій спогад».

Він здавався старшим, і відчуття нідеяковості, яке він ніс із собою, було виразнішим, ніж будь-коли, і насправді, ми саме тут і були. Ніде. Я дивився, як він заледве не з'їв свою виделку разом із їжею.

— Але ви так само відвідуєте тих, хто чекає на смерть і на те, що їх заберуть донизу. Їхні емоційні й духовні потреби. Цікаво, а чи ви говорите цією мовою. Ви говорите мовою, якою тут говорять?

— Усе моє тіло її відкидає.

Це обнадіює.

— Тепер я лише узбецькою говорю.

Я не знав, що на це відповісти. Тож сказав: «Узбекистан».

Він закінчив їсти, вишкрябав тарілку дочиста, і я хотів щось сказати до того, як він залишить блок. Узагалі будь-що. Сказати йому своє ім'я. Він — Чернець, а хто я? Але я мав спинитися. Довгу порожню мить я не міг думати про своє ім'я. Він устав, відсунув стілець і рушив до дверей. Мить між бути ніким і кимось.

Потім я сказав: «Мене звуть Джеффрі Локгарт».

Не на таке зауваження він би звернув увагу.

Тож я сказав: «А що ви робите, коли не їсте, не спите чи не говорите з людьми про їхній духовний добробут?»

— Ходжу коридорами,— сказав він.

Назад до кімнати, до виголеного простору.

Усі зони, сектори, підрозділи, яких я не бачив. Комп'ютерні центри, продовольчі склади, укриття від атак і стихійних лих, центральне командне місце. А тут є рекреаційні об'єкти? Бібліотеки, кіно, шахові турніри, футбольні матчі? Скільки там номерів у тих пронумерованих рівнях?

* * *

Він лежав голий на стільниці, ані волосинки на його тілі. Важко було пов'язати життя і часи мого батька з цією віддаленою подобою. Чи я коли-небудь думав про людське тіло і те, яке це видовище, його первовічна сила, батькове тіло, позбавлене всього, що могло б відзначити його як індивідуальне життя. Це була річ, що потрапила в анонімність, усі нормальні реакції тепер потьмяніли. Я не відвернувся. Я відчував зобов'язання дивитися. Я хотів споглядати. Й у якійсь далекій точці мого розхвильованого розуму я міг пізнати різновид слабкого відшкодування, вдоволення скривдженого хлопчика.

Він був живий, ширяючи на якомусь рівні анестезійного затишшя, і він щось сказав чи, може, щось було сказано, одне-два слова, здається, доброхіть постали з його тіла.

Жінка в халаті й хірургічній масці стояла біля Росса з іншого боку. Я дивився на неї, більш-менш заради схвалення, а потім нахилився до тіла.

— Левкас[29] на полотні.

Думаю, я почув саме це, а потім інші невиразні та незрозумілі фрагменти. Запалі обличчя і тіло. Похнюплений прутень. Спокій його простих кінцівок, випнуті частини.

Я кивнув на звук слів і перезирнувся з жінкою, а потім знову кивнув. Я знав лише, що левкас — це термін, який використовували в мистецтві, покриття чи проміжний шар. Левкас на полотні.

Я мав мить на самоті, яку провів, удивляючись у простір, а потім прийшли інші, щоб підготувати Росса до довгого повільного спочивання в капсулі.

* * *

Мене провели до кімнати, де всі чотири стіни вкривало суцільне намальоване зображення самої кімнати. Тут були лише три предмети меблів, два стільці