БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Свою уявну війну Себастян оголосив програною.

57. Автобусний бар вони найперше почули. А вже тоді побачили досить високо в небі умовний знак - шість берегових ластівок, чотири іволги й одного зимородка. Всі пташки літали взад-вперед одна поза другу, не вилітаючи однак за межі певної півсфери, ніби плями світел багатьох сторожових прожекторів на захмареному небі над нічним містом. Їх стримували тонкі міцні нитки, які пучком сходилися десь за високим оборогом, у якому через зиму майже не лишалося сіна.

Шість чотири один, сказав Себастян.

Беда заглянув у грубий зошит і зачитав уголос - шість чотири один, у світі все таке, як воно є, і все діється, як діється; у ньому немає жодної вартості - а якби була, то не мала б вартості; якщо є якась вартість, то вона має перебувати поза всім, що діється і так існує; бо все, що діється і так існує, - випадкове.

Це означало, що все добре і можна безпечно йти до автобуса, який стояв у сховку за майже порожнім оборогом, власне там, де сходилися нитки, якими були прив’язані пташки. І прив’язані вони були до клямки передніх автобусних дверей.

58. Сиґнал безпеки подавав орнітолог, який колись кільцював птахів на Чорногорі, Гриняві і на гуцульському краю світу - в горах Цібо і знався ще з Франциском.

Орнітологія поволі перейшла в орнітофілію - він навчився кохатися з усіма птахами, що відкладали хоч трохи більші яйця. Вони любилися на найвищих верхах, де довкола обертається саме небо, а вся земля зменшується до непорушної опори для ніг. Птахи віддавалися йому мовчки, лиш закидаючи голови і широко роззявляючи дзьоби, ледве стримуючись, щоб не почули їхні самці. А ті ненавиділи орнітолога, який кохав птахів, - орнітолог завжди ходив у оточенні нервової зграйки пташиних самців, які викрикували нелюдськими голосами. Коханці моїх коханок, - називав їх орнітофіл іронічно.

Згодом орнітофілія відійшла, а прийшла філософія. Точніше - один трактат Вітґенштайна. Колишній орнітолог знав його напам’ять, постійно розмірковуючи над тим, яку цифру доречно процитувати в цій ситуації.

59. Тому, коли орнітолог викликався пильнувати бар, заки Себастян воюватиме з окупантами, він попередив того, що сиґнали, на які треба зважати при поверненні, подаватиме птахами і Вітґенштайном. Щоб їх удалося розшифрувати, подарував старому Беді зошит з переписаним від руки логіко-філософським трактатом. Наприклад, речення «щось може бути чи не бути подією, а все решта лишитись таким, як є» передавалося би пташкою одного виду, двома - іншого й однією ще іншого (один два один). Про що таке речення мало сиґналізувати - слід було вирішувати самому Себастянові. Принаймні те, що Себастян оцінив шість чотири один як усе добре, виявилося правильним.

60. Орнітофіл був, напевно, найчастішим відвідувачем Себастянового бару. Хоч за п’ять воєнних років у автобусі побували тисячі найрізноманітніших клієнтів. Серед них кількасот - постійних.

Бар функціонував дуже просто. Себастян їхав автобусом, заки його хтось не спиняв. Охочий заходив до бару, і вони їхали далі. Якщо ж той не хотів нікуди їхати, Себастян з’їжджав з дороги, і бар певний час працював на одному місці.

Деякі клієнти могли тижнями їздити в барі без жодної мети.

Дехто заїжджав задалеко, і Себастян мусив вертатися.

Часом бар надовго затримували в якомусь селі.

Бувало, що несподівано доводилося збиратися і кудись мчати.

Можна було домовитися про приїзд бару на певний час.

І так далі, і так далі.

61. Себастян устигав провадити автобус, обслуговувати клієнтів і виховувати Анну. Перед кожним містечком він зупинявся і йшов до нього сам, щоби - за старою снайперською звичкою - попередньо дослідити місто. Крім того, він мусив вислуховувати різні історії, щоб переповісти щось від когось десь комусь. Ця усна пошта настільки втомлювала Себастяна, що він уже не міг згадати, що, де, коли і з ким відбувалося. Він їздив епосом, не торкаючись до нього.

62. Єдине, про що він говорив з клієнтами цілком усвідомлено, були своєрідні взаємні сповіді, позбавлені вишуканої стилістики, але надзвичайно багаті сюжетами - хто що любить і не любить, що кому подобається і не подобається, смакує чи ні.

Себастян уважав такі розмови підставовим катехизмом, обов’язковим першим рівнем кожного співіснування.

Тож, зустрічаючи будь-якого гостя вже вдруге, він добре знав - до чого той звик, а що можна запропонувати спробувати.

63. Найбільше любили бар у віддалених селах, де жило мало людей і мало що відбувалося.

У розпорядженні кожного мешканця такого села було всього-на-всього кілька власних історій. Кожну з них він безконечну кількість разів оповідав усім, кого знав, так само, як вони оповідали кілька своїх. Таким чином циркулювало пару незмінних сюжетів, які важко було розділити на пережиті і почуті.

Приїзд автобуса з незнайомими пасажирами давав можливість прилучитися до чогось іншого. І по-новому викласти своє, яке, вириваючись із зачарованого кола слухачів, знову набувало ваги.

64. Цікаві речі траплялися іноді, коли сходилися знайомі і їхні знайомі, говорили про знайомих і оповідали історії про знайомих знайомих, почуті від знайомих.

Не раз бувало таке, що хтось міг вислухати від незнайомої людини дивовижну історію, яка виявлялася про нього самого.

Або: часто говорилося про когось при одному столі, не підозрюючи, що той хтось сидить при сусідньому.

65. Один час так постійно було із Северином. Усі говорили про те, як він завів чужинецьких туристів у гори до чудернацьких грибів, як туристи втратили глузд, а Северин осліп, але вивів-таки туристів до людей. Цю історію по-різному розказували багато разів.

Ніхто не знав, що Северин жив тоді у Себастяна і весь час перебував у автобусі. Добре, що не чув усіх тих небилиць, бо закладав у вуха і ніс вату, намочену джином - аби остаточно розсмокталася пухлина в мозку, яку він не схотів дати вирізати молодшому Млинарському.

Багато всіляких леґенд про себе доводилося вислуховувати орнітологові, котрого в барі вважали мандрівним філософом - з часом він, переповідаючи і переповідаючи трактат, перестав згадувати Вітґенштайна.

66. Химернішою від орнітофіла була, може, дочка Папи Римського. Ніхто не міг знати - правда це чи ні, але те, що вона так казала, - правда. Зрештою, з нею ніхто не збирався сперечатися - всі були раді бачити неможливе.

Дочка Папи Римського писала п’яні п’єси. Принаймні так вона назвала свою письменницьку методу.

Їй якось набридло миритися з тим, що більшість цікавого відбувається тоді, коли вона п’яна, - найважливіші розповіді, найдотепніші жарти, найафористичніші думки, найориґінальніші ідеї, найпарадоксальніші розв’язки