БотакЄ - Тарас Богданович Прохасько

Наступного ранку Себастян згадав, що треба не забути спитати растаманів, як усе ж таки доглядати за цими коноплями, але виявилося, що вони нарешті пішли з Ялівця.

38. Сліпий убивця ще раз пригодився в 1938 році.

Себастян не знав, як перенести на Карпатську Україну два пістолети. Довго думав, аж подумав про дитину сліпого. Взяв чотирирічну Анну (вже не ту, що була тоді в барі) на шию, пістолети заховав на ній і пішов попри пости. Боявся лиш, щоб мала - у нападі дитячого бажання перестріляти все - не витягнула зброї зі сховку.

39. Себастян чомусь страшенно вірив у перемогу Карпатської України, бо сюжет видавався дуже вдалим.

Йому залежало, щоби українська справа починалася саме в Центральній Європі. Хоча відомо, як представник польової розвідки штабу Карпатської Січі, який їздив тоді в автобусі барі Транскарпатією, чистий націоналіст, доповідав командуючому Климпушеві про своє переконання, що Себастян керується скорше ідеєю ландшафтів, ніж ідеєю нації.

Може, і так, бо Себастян трохи охолов, коли ознайомився з планами уряду про лісову політику і побачив, як громадяни використовують автономію передовсім для нищення лісу, води і каміння.

Зрештою, питання лісу і деревини завжди було в цих краях визначальним.

40. Незважаючи на певне розчарування (все ж таки його основною властивістю була споглядальність - бачити все і знати, що бачиш, - яка приводить не до байдужості, але до згідності з усім, що відбувається), Себастян спішив закінчити визначення всіх снайперських позицій для перетворення гір на велику фортецю.

41. На одній з таких позицій - неправдоподібній металічній конструкції, чимось подібній на Ейфелеву вежу, з дерев’яними дірявими кладками на високості, поламаними сходами і вузькими люками між різними рівнями, - Себастян знайшов пляшку сливовиці, яку тут же і випив. Аж випивши, додивився за ледь помітними слідами, що перед ним тут зупинялася угорсько-польська диверсійна група, яких тоді було багато по всій Карпатській Україні. Паленка виявилася отруєною (Себастянова свідомість ще не була готова до аж такого підступу).

Ставало щораз гірше. Тобто Себастянові було добре, він любив гарячку, але сили його соків кудись зникли, легені ледве встигали набирати і випускати повітря, яке нічого не давало. Чомусь руки стали, як обпечені, і страшенно боліли б, якби не гарячка. Треба було негайно міняти всю воду в тілі.

42. Він побрів вище в гори - не хотів прийти помирати перед дитиною. І не хотів до шпиталю.

Ще давніше постановив собі - якби з ним щось сталося, то не кликатиме лікарів і не лежатиме безпомічно вдома, а, як звір, що ховає власну смерть, подасться в гори. Гори ж або виходять його, або тихо поглинуть.

43. У шпиталі він уже раз був. Ще давно, зимою, щойно почали кохатися з другою Анною, ще в Ялівці.

Він набрався дивної зарази, доївши абрикос після одного гостя, кавалерійського офіцера з іноземного леґіону, - неймовірно немудра випадковість.

Його тоді арештували, аби не поширити хвороби, і завезли до закритого гірського шпиталю в соляних печерах. Завеликі підземні білі зали без дверей переходили один в одного короткими і трохи нижчими, але такими ж широкими коридорами. В кожнім залі просто на купках солі лежали хворі, обмотані незнаним листям. Лікування полягало в періодичних натираннях надгустою ропою. Стогони болю додавалися (здавалося, що окремих голосів більше, ніж насправді) і мандрували підземеллями, які не знати де закінчувалися.

Цей шпиталь був однією з новацій чехо-словацького міністерства здоров’я у викоріненні карпатського сифілісу і винищенні інших зараз. Хворих утримували в тюремній ізоляції часом стільки, скільки вони могли жити.

44. Себастян уже не міг собі уявити, як виглядає зима на землі, а соляний сталактит біля нього майже доторкався сталагміта, коли одного дня в залі з’явилася Анна.

Це могло означати лиш одне - її теж заарештовано, але означало інше. Вірна Анна, не зумівши прорватися до тата (переважно всілякі заборони не стосувалися її, й охорона сама пояснювала, як іти далі недозволеними шляхами), додумалася найнятися у шпиталь санітаркою - охочих працювати тут завжди бракувало.

Щодня вона приходила натирати його ропою (ти мій найкращий крем, казав Себастян; то ти - мій, і знаєш чому), а щоночі - любитися. (Я хочу мати ті самі мікроби, що і ти, - заперечувала Анна. Врешті, це навіть добре, бо вдруге вже не захворіємо). Слава Богу, вона взагалі не захворіла. Невдовзі випустили Себастяна, і вони вернулися додому разом.

Зима ще не минула.

Себастян так і не наважився сказати Анні, що імунітету від цієї хвороби не буває. Але, здається, вона страшна лише тим, хто колись був у Африці.

45. В Африці молодий Себастян мало не помер від тієї ж болісті.

Але тоді було ще гірше - через африканський клімат на виразках виростали екзотичні гриби. Ніхто не знав - чи вони з’являються із занесених спор, чи то утвори враженого тіла, але гриби так сильно боліли, що Себастян волів зрізати їх разом з ділянками шкіри.

Тоді він теж був на позиції. Було велике африканське місто з глини. Він мусив зробити єдиний постріл і дочікувався його на гарячому піддашші, на якому можна було лише лежати, і зрізував ножем щораз більше зіпсутої шкіри.

Себастян безперестанно дивився в оптичний приціл. Він бачив точнісінько те саме, що було зображено на найдорожчій поштовій марці цього краю - безліч білих кубиків будинків, кілька веретеноподібних шпилів, городи й кущуваті сади на міських узгір’ях, червону глину вулички, кавоварів на порозі синьої ресторації. Його погляд відрізнявся від філателістичного хіба що присутністю мух в очах і на обох шклах прицілу.

З ним лежала його улюблена африканка. Час від часу Себастян обтирав її спітніле тіло мокрою шматою, а вона йому шість разів на день закапувала кожну рану соком алое.

Відтоді єдиною еротичною фантазією Себастяна були любощі, змочені алое. Але в Ялівці не було жодного його поросту.

46. А Анни зовсім не хворіли.

Один раз, уже в Мокрій, остання Анна мала вітряну хворобу, хоча невідомо, чи можна вважати хворобою вітряну хворобу.

Анна вийшла на гору в непотрібному місці і не встигла ухилитися від несподіваного поганого вітру. Вітер влетів їй у голову і видував усі запахи.

Себастян знав лише один лік від такої хворості. Він повів Анну вузькою дорогою між двома горами, чекаючи, заки протяг видує вітер. Так і сталося, але протяг