Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
— Солодкі, — Галина облизала вуста. Подивилася на Сергійовича з теплотою.
До повороту виїхали з боку села кілька машин, з’їхали обабіч. Сергійович озирнувся і відчув стурбованість: низка людей у темних куртках і накидках, під парасольками йшли пішки обочиною, наближалися і з боку села, і з боку райцентру, до якого звідси було все-таки неблизько, якщо не машиною. Пригадав Сергійович, що далі, як їхати на Веселе, є вказівники поворотів на інші села. Може, і не всі з Веселого ці люди. Стало йому не по собі, холодно. І дощ, здавалося, був тут ні до чого.
— А що потім?
— Потім?
— Ну, коли зустрінемо ми убитого?
— Підемо на кладовище. Відспівування у церкві, похорони, поминки, все, як у людей.
Слова Галини, і навіть більше її теплий, добрий голос, ніж самі слова, заспокоїли Сергія. Але не надовго. Під гілки їх абрикоси сховалися три жінки у темних хустках. Одна з них подивилася на Галину і Сергійовича неприязно.
Пасічник відвів очі, але продовжував відчувати їх присутність. Та і людей довкола щохвилини більшало. Вони стояли групками по п’ять-шість, деякі — на самоті, і весь час озиралися на трасу, туди, звідки не так давно приїхав сам Сергійович і звідки везли убитого.
— Може, на поминки не треба? — прошепотів Сергійович, повернувшись до Галини.
— Ну хоч на півгодини, вони ж весь двір брезентом від дощу накрили...
Сергійович зітхнув. Вперше він відчув себе тут настільки чужим, недоречним. Ці люди, а було їх вже зо дві сотні, знали один одного і знали убитого. Хто повертався до них востаннє для обряду прощання і відходу у рідну землю. А він, Сергійович, був тут ні до чого.
Він не хотів порушувати своєю присутністю їх скорботу: різні ж відчуття смерть знайомої тобі людини викликати може. Він би краще зараз біля сердитих через дощ бджіл своїх у палатці сидів. Він відвик від багатолюддя. Три роки у покинутому жителями селі разом з Пашкою привчили його до того, що людей може бути мало, дуже мало, і нічого поганого у цьому немає. Навпаки, таке безлюддя допомагає краще себе і своє життя зрозуміти. А тут сотні людей, пов’язані між собою сусідством, життєвою спільною дорогою. Хто він їм? Навіщо він їм?
Люди, які стояли обабіч дороги, стали складати парасольки. Сергійович глянув на них. Рух чи, скоріше, хвилювання промайнуло обличчями тих, хто зустрічав убитого. Групки розійшлися, ті, хто ховалися під деревами вийшли до дороги. Галя потягла Сергійовича за рукав куртки.
— Пішли! — прошепотіла.
Сергійович озирнувся на трасу. Ті, хто стояв до повороту на село вже опускалися на коліна і відбувалося це дуже повільно, не так, як зазвичай у церкві, де всі одразу по команді попа бахаються і упираються колінами у дерев’яну підлогу.
Зупинилися вони з Галею на краю асфальту уже на дорозі до села, метрах у п’ятдесяти від повороту. Навпроти, по інший бік асфальту, жінки і чоловіки, обличчя похмурі і мокрі. У одного чоловіка на голові замість кепки — зелений капюшон, відчеплений від куртки. Він уже на колінах, і по обидва боки від нього жінки, і теж на колінах. Сергійович завмер. Він ще стояв, ліворуч на колінах Галина, справа хлопчик років п’ятнадцяти, а далі, мабуть, його батьки. Також молоді.
— Давай, — покликала його пошепки Галина.
А він повернувся у той бік, звідки чекали убитого. На дорозі з’явилася темно-зелена таблетка, яка їхала повільно — старий вантажний мікроавтобус, за ним — кілька джипів захисного кольору. Сергійович втупився у «таблетку», яка пригальмувала за поворотом.
Рука Галі нервово смикнула Сергійовича за штанину. Він закусив губу. Чому він має з ними ставати на коліна? У бруд? Колись давно він стояв на колінах, у дитинстві, коли батько покарав його за бійки у школі. Стояв кілька разів на колінах у церкві. На коліна ставлять тих, хто слабший! У церкві — всі слабкі перед Богом! Там зрозуміло. Але і там йому це не подобалося.
— Серьожа! — долинув знизу голос Галини, напружений, сердитий.
Сергійович важко, голосно зітхнув. Опустився, нарешті, до Галі. І зрозумів, що на нього дивляться кілька пар очей, холодні, ворожі погляди людей, які стояли навпроти, по інший бік дороги, врізалися у нього, як вила. Та і хлопчик, що праворуч, також косився на нього похмуро, але тут зелена машина порівнялася з ним, і всі опустили очі долу, опустили голови. І Сергійович опустив, обім’як, відчув, ніби всі сили покинули його, кинули на землю, ніби штовхнула його мускулиста божа рука у спину, упав він, рухнув, став ніким і втратив своє ім’я, свою гордість.
«Донбас ніхто не поставить на коліна!» — пригадалися йому слова, написані кимось на автобусній зупинці у Каруселіні три роки тому.
«Поставили, сука!» — подумав він і тут же струснув головою, злякавшись подуманого — таким чужим і небезпечним воно йому здалося.
«Що це я? У людей горе!» — він дивився у калюжу на асфальті, бачив своє відображення. Каламутним було відображення, темним, похмурим, як і сам цей день, у який сонце відмовилося гріти й освітлювати людський світ. Відмовилося чи не змогло.
«Таблетка» віддалялася у бік села. Усі, і Сергійович, проводжали її поглядами і не поспішали підніматися з колін. І далі, куди сягав погляд Сергійовича, стояли на колінах чоловіки, діти і жінки, стояли нерухомо, тільки голови їх схилялися з наближенням машини з убитим.
Час зупинився. Дощ, на який не звертали уваги, припинився, але хмари не розійшлися. Стукіт кроків мокрим асфальтом — люди йшли, йшли до повороту на село, інші піднімалися на ноги, обтрушувалися, кректали. Також вирушали слідом за «таблеткою» чи спочатку забирали свої велосипеди і моторолери з мопедами, залишені під деревами. Ті, хто приїхав машинами, не поспішали. Вони вже сіли у «жигулі» і «москвичі», але на дорогу поки не виїжджали.
Сергійович піднявся поспіхом, допоміг встати з колін Галині. Вона кинула на Сергійовича погляд, повний жалю, але нічого не сказала. Вони повернулися до моторолера під абрикосове дерево. Обличчя її було похмуре. Він знайшов ще один перестиглий, але цілий абрикос, підняв, витер, запропонував Галині, але вона заперечно
