Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
— Ти, чи що? — хриплувато здивувався Пашка.
— Ну так, як, привіт! А ти де? Вдома?
— Вдома, телевізор дивлюся...
— Що, електрику дали? — вигукнув Сергійович.
— Та жартую я, нема електрики! — поспішив заспокоїти співрозмовника Пашка. — Все, як було, тільки стріляють частіше.
— А куди стріляють?
— Ну як куди? Один в одного. Вночі. Іноді так низько летить, що побачити можна! Страшно стає! А потім — «бах» на тій стороні!
— Ясно, — Сергійович зітхнув. — А у мене ти давно був?
— А що мені у тебе без тебе робити?
— Ну подивитися, чи все у порядку, — підказав Сергійович, відчуваючи, як підбирається до нього роздратування.
— Та все там у порядку, — сказав Пашка. — Тиждень тому заходив. Все ціле, тільки мишами пахне. Котів же тепер у селі немає!
— А ти б провітрив, — попросив-порадив Сергійович.
— Це ж треба чи пізно, чи рано, коли повітря свіже. А вдень тут духота на сонці. Наступного разу піду, провітрю! Що вже там! Я от все думаю якось на кар’єр покупатися піти. Туди, за Світле...
— Ти що, здурів? — вирвалося у Сергійовича. — Уб’ють ще! Ти бережи себе! У мене у серванті внизу справа за документами пляшка настоянки на калгані стоїть, можеш випити!
— За це дякую, — відповів Пашка. — А то у мене уже все закінчилося, а у хлопців з Каруселіна командир новий. Строгий, з Кубані. Не приходять тепер вони, та і я туди боюся... Ти коли повернешся?
— Та гарно тут, — видихнув Сергійович і тут же себе винним перед Пашкою відчув. — Бджолам добре. І мед продається. Побуду ще. А як вертатимусь, привезу що-небудь.
— Привези-привези, тільки швидше! — попросив Пашка.
Сумно стало Сергійовичу після телефонної розмови. Ніби більшого він від цієї розмови очікував. Чи то новин більше, чи то радості Пашкиної від того, що про нього згадали. Але ні новин не отримав, ні радості не почув. Марний дзвінок вийшов. Видно, сердиться на нього Пашка. Погано йому там самому. Снаряди над головою літають. А поговорити нема з ким.
«Краще б я Віталіні подзвонив», — подумав Сергійович за хвилину.
Але телефон уже у кишені лежав і діставати його знову пасічнику не хотілося.
38
Уранці розбудило Сергійовича знайоме тарахкотіння моторолера. Глянув на мобільник — майже шоста ранку! Помітив, що батарейка ось-ось віддасть Богові душу. Знову треба заряджати!
Виліз із намету. Звичного сонця на небі не виявилося. Затягло небо хмарами.
— Я тобі зварила пару яєць, — Галя опустила на траву біля згаслого вогнища пакет, вміст якого явно не було обмежено двома яйцями.
— Дякую! — кивнув Сергійович. — А що так рано?
— Не спалося. Ось захотіла з тобою поснідати.
Дістала сірники з кишені теплої синьої куртки — Сергійович вперше цю куртку на ній побачив — зібрала з землі тонких гілочок, запалила їх уміло, з першого сірника. І почала викладати згортки з пакета.
Сергійовичу передалася її бадьорість і він швидко взявся до справи. Долив води в чайник, відійшов до дерев, приніс для вогнища міцнішого гілля. Дістав з намету згорнуту ряднину, розіслав її на звичному місці.
Відварені яйця, ще гарячі, змусили Сергійовича пригадати свій похід до Світлого, коли почимчикував він мерзлою і сніговою дорогою мед на яйця міняти. Аж ось виклала Галя на газету ще й канапки з ковбасою, сир нарізаний, миску з полуницями і дві сірничанки: одна із сіллю, друга з цукром.
Їли вони разом. Галя все поглядала на свій годинник.
— Поспішаєш?
— Товар на початку восьмої привезуть, треба зустріти, — пояснила свою стурбованість.
— А що мають привезти?
— Вранці — ковбаси і молочне, під обід — рибні консерви і алкоголь.
— А як там мед продається?
— Добре! Можу й зараз зо дві банки взяти, щоб не дарма...
— Та вже ж! — кивнув Сергійович. — Дякую за того вашого пасічника! Я думав сам до нього по медогонку з’їздити, а він своєю машиною привіз, та й крутити поміг.
— Так, він нічого, — погодилася Галя. — Тільки скнара трохи, та сьогодні без того не проживеш! А чому ти мені не дзвониш? — спитала раптом.
— Та якось так... Не виходить. Не можу, — признався Сергійович. — Я взагалі по телефону не вмію говорити. Мабуть тому і дзвонити боюсь. От і колишній своїй подзвонити не можу. Пробував, та не виходить. Товаришу у своє село он подзвонив, то якась розмова дурна вийшла. Аби було що конкретне сказати...
— Ну та й таке, — погодилася Галя. — Так ось говорити, коли поруч, воно і краще і приємніше. Коли голос з тілом разом, коли бачиш людину.
Сергійович піднявся, помітив паруючий чайник. Подивився на небо, ніби хотів відстежити подальшу долю тієї пари. Насправді його цікавили хмари. Мимоволі сягнула думка про дощ, що як не ось-ось, то до обіду точно має злити...
Незабаром збиралася Галя повертатися. Допоміг їй приладнати на багажник гумовими ремінцями пакет із двома літровими банками меду. Дав він їй і мобільник, попросив у магазині підзарядити і до обіду обіцяв приїхати.
Дощ замрячив близько одинадцятої, але такий дрібний та ріденький, що навіть вогнище на нього не зважало, що вже там ті бджоли... Проте температура повітря, звісно, дещо знизилася. Сергійович дістав светра і жовтогарячу кепку з написом «ФК Шахтер». Натягнув її на голову до вух, торкнувся пальцями волосся.
«Треба б голову вимити», — подумав він.
Зняв з голови кепку, оглянув прискіпливо. Мало того, що Донецьк з неї аж пре, хто ж в Україні футбольний клуб «Шахтар» не знає? То ще і середина засмальцьована! Теж випрати слід!
Та після прискіпливих роздумів, повернув кепку на голову — на дрібний дощ якраз згодиться. І схотілося йому раптом себе уважно у дзеркалі роздивитися. Та де ж його взяти, те дзеркало? Посміхнувся він, оглянувся на
