Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Узяв він ключа, і ковбаси копченої палку. І пішов до її дому.
Назустріч чоловік знайомий зустрівся. Здивувався Сергійович відчуттю «знайомості» обличчя його, але пам’ять миттєво підказала, де він його бачив. Був то один із тих двох, які допомогти відмовилися. Кивнув чоловікові ідучи. Той також кивнув, не сповільнюючи крок. Будинок Галі цього разу теплішим йому здався. Роззувся, куртку зняв і одразу до кухні з ковбасою. Відкрутив він вентиль на балоні з газом, одну конфорку запалив. З холодильника учорашню каструлю з борщем дістав. Поставив гріти. Галя з’явилася хвилин за десять. Сіли вони обідати по-домашньому, ніби і не у гостях він був. Без горілки.
— Там у тебе все гаразд? — спитала діловито.
Кивнув Сергійович. Дожував шматочок м’яса.
— Вода скінчилася, мені б каністру набрати.
— То набирай.
— Каністра у машині.
— Ну під’їдеш під хвіртку, щоб не носити важкого даремно.
Потім пили чай. Сергійович на хліб товсто масла намазав. Ніби не наївся.
— А звідси ти куди? — спитала раптом Галя.
— Коли? Восени? — уточнив він, і не чекаючи на відповідь, сказав: — Додому.
— Додому? — здивувалася вона. — А що, думаєш до осені війна скінчиться?
— Навряд чи, — видихнув він. — Але там хазяйство...
— Город посадив?
— Ні, — він підняв на неї задуманий погляд. — Город більше не саджу. Боюсь. Там і снаряди можуть бути не розірвані, і міни. Вони знаєш як легко у землю заходять? І земля за ними одразу закривається так, що і не побачиш, куди вони потрапили. У нас у Світлому, недалеко від нас село, дід один на городі підірвався. Але вони там вперті. Все одно городи садять!
— Страшно як! То навіщо повертатися?
— Не знаю, дім у мене там, а додому завжди вертаються... Такий от я. Якби іншим був, жив би зараз у Вінниці і проблем не знав!
— У Вінниці? — поважно повторила продавчиня. — А якби ти там влаштувався? Це ж не село.
— Дружина в мене там, колишня. І донька з нею. Поїхали від мене ще перед війною. Її також додому потягло, не змогла у нас прижитися...
— І що, знову заміж вийшла?
— А Бог її знає, — Сергійович знизав плечима. — Не повідомляла.
Поки Галя посуд мила, увімкнув Сергійович телевізор. «Новини» знайшов.
— Чергу за біометричними паспортами займають о п’ятій ранку, — сказав диктор, і на екрані з’явилася довжелезна черга перед сучасною офісною будівлею з великими вікнами.
Вимкнув Сергійович телевізор через жалість до людей, що у цій черзі стояли.
— Що там? — визирнула з кухні Галя.
— Нічого хорошого, — відповів Сергійович. — Знущається влада над людьми, як і раніше! Тільки тепер до цього ще й війна додалася.
37
Літо уповільнило плин часу. Більше галасу з’явилося у природі, голосніше птахи ранками заспівали, але і дзвін бджолиних крил від цього галасу не загубився. Дзвін бджолиних крил вважав Сергійович не лише доказом присутності і здоров’я своїх бджілок, але і доказом своєї власної присутності. Адже був він, все-таки, не лише хазяїном пасіки, але ніби і представником законних інтересів бджіл. Інтерес, звичайно, у бджіл один — мед збирати.
Внутрішні правила їх життя, стосунки бджіл-робітниць із трутнями, з охороною вуликів, всі ці дрібниці побуту, як і в людей, було їх особистою справою і Сергійовича не стосувалося. Сергійовича стосувалася б тільки раптова смерть чи зникнення бджоломатки, але, слава богу, у його хазяйстві з бджолами все було до ладу. Вони жили, трудилися, вмирали, як і коли природою написано, передаючи свою естафету зміні, народженій у цих вуликах.
Ну а Сергійович тільки слідкував за порядком у сенсі бджолиного здоров’я. Ос, які регулярно намагалися до бджіл під кришку вулика підселитися, виганяв і винищував, мед качав, металевим скребком для цього стільники відкриваючи, розливав його у банки, віск збирав, пергу. Ось так поєднувалися у єдине сенс його життя і робота, і сенсу життя тут було більше, ніж роботи. Роботу основну бджоли виконували і поради у нього не питали: що і як робити. Ні поради, ні дозволу.
Комерційна вигадка Галі про те, що мед «антиалкогольним» бути може, мала успіх навіть у сусідніх селах. І у бардачку його «четвірки», що виконував роль гаманця і зачинявся на маленький ключик, збиралися гроші, що допомагало йому впевненіше у завтра дивитися. Сама Галя під’їздила на моторолері щоразу, коли більше трьох днів його не бачила. Але приїздила нечасто, адже два-три рази на тиждень він у селі з’являтися старався. Води у каністру набирав, і у Галі вечеряв, і у неї ж, вже не користуючись, «медовим» кредитом, адже давно закінчився той, чаєм-ковбасою-сиром запасався. Після того, як першу пробну партію меду Галя продала, стала вона йому наперед за мед грошима платити.
Стосунки, втім, через це діловими не стали, а так і лишилися дружніми і теплими. Галя сама «нащупала» розумом і знайшла допустиму дистанцію стосунків, щоб і нав’язливою не здаватися, і емоційно, та і тілесно, все необхідне від стосунків із симпатичним їй чоловіком отримувати. Сергійович не противився. Він би і більшому не противився, але встановлене між ними напівнезалежне рівноправ’я пасічника цілком влаштовувало. Жив він не на два доми, тобто на свій намет і її дім, а тільки на один, на свій. Земля під вуликами і довкола йому також тимчасово своєю здавалася. Тому і не можна йому було далеко і надовго від свого хазяйства їхати. І це, безсумнівно, Галина розуміла. Розуміла, але все одно час від часу проговорювалась випадково так, що Сергійович таємне бажання її відчував. Бажання, щоб він разом із бджілками до неї перебрався: він — до неї у дім, а бджілки — в її сад.
Коли бджоли воском стали стільники з медом закупорювати, стурбувався Сергійович відсутністю медогонки. Попросив Галю із сільським пасічником, який свій мед в Одесу продає, поговорити. Пасічник нормальним виявився. Через пару днів сам на причепі медогонку привіз. З інтересом у вулики Сергійовича позаглядав. Допоміг мед качати — майже сто кіло набралося!
Розплатився Сергійович з пасічником грошима, а не медом. Смішно було б побратиму по бджолам мед пропонувати. Але пасічник із запропонованих Сергійовичем грошей тільки п’ятдесят гривень узяв. «За бензин!» — сказав. І на прощання руку потис по-чоловічому, подивився Сергійовичу в очі з добрим співчуттям.
