Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

«А що, як до нього? — подумалося. — Адреса його у мене з собою є. Записна книжка з нею на дні багажного салону у сумці разом з іншими документами лежить. Татари, вони, кажуть, гостинні, хоча і не нашої віри! Приймуть! Та і мені що? Мені до них у будинок не треба, мені б тільки намет поставити та вулики!»

І тут впевненість виникла у Сергійовича, впевненість у тому, що подальшу дорогу він знає. І далі все, що його очікує у кінці цієї дороги, він також знає. Там же, у Криму, і поля, і ліси, і гори. І повітря, як казав Ахтем у Слов’янську, дивовижне. І люди тихі, слухняні. І війни там немає. Вони, ці люди, самі російську армію покликали і вона туди увійшла і спокій оберігає. Чим не рай для бджілок та і для нього?

Додав він швидкості, щоб ближче до Криму у такий ранній час доїхати, поки не виберуться на дорогу фури і відпускники, які також у Крим поїдуть, тільки з іншою метою і зі своїми людськими сім’ями, а не бджолиними. Але ж Крим усякій сім’ї радий! А бджолиній — тим більше. Крим — місце солодке. Він, Сергійович, ще жодного разу там не був, але смак півострова на язиці після кожної згадки відчував і смак цей медовий був, цукровий.

43

Пункт пропуску Чонгар Сергійович пройшов досить швидко. Співчутливі люди в автомобільній черзі до переходу-переїзду адмін-кордону з Кримом озиралися на його понівечену машину, її номерний знак, на його похмуре обличчя людини, яка подумки переживає власну смерть. Долинало до його вух то пошепки, то звичайним голосом сказане слово «біженець» і завжди воно долинало у супроводі погляду чи жесту в його бік. І ще важче від цього ставало Сергійовичу. Відсутність лобового скла, та і взагалі усього скла у машині, робила його вразливим. І для каміння, і для слів. І якщо дорогою сюди до салону з-під коліс машин, що їхали попереду, залетіло лише пару камінців, і, слава богу, жоден з них не втрапив йому в обличчя, то слів «біженець» залетіло у машину кількадесят, і вони лишилися дзижчати у вухах, як комарі, як настирлива мошкара, яку і вигнати важко, і захиститися від якої у машині із вибитим склом неможливо, їхав Сергійович повз машини, що стояли у черзі, повільно, щоб при будь-якому окрику: «Ти куди поперся!» зупинитися, вибачитися і повернутися у хвіст колони. Але ніхто не обурювався. Лише ті самі спочатку здивовані, а потім співчутливі погляди. І завжди перший погляд йому в обличчя, а другий — на номерний знак, ніби номерний знак пояснював причину поневірянь хазяїна машини. Втім, пояснював. Може, не детально і не дуже конкретно, а все-таки.

Український прикордонник погортав паспорт, затримав погляд на прописці, подивився на залишену поряд машину з причепом, довкола якої трохи схвильовано і навіть перелякано проходили в цей час два митники.

— Надовго? — спитав прикордонник.

Сергійович знизав плечима.

— Може, з місяць.

— Їдьте! Тільки нікого з піших до росіян не підвозьте. Заборонено. Можуть оштрафувати!

Як тільки Сергійович відкрив дверцята машини, митники відійшли і, здавалося, з полегшенням попрямували до новенької «вольво», що заїхала на пост услід за зеленою «четвіркою» без скла.

А напруга не відпускала. Внутрішній страх передавався тремтінням пальців, і тоді він сильніше стискав кермо, дивлячись уперед, де узбіччям дороги й у попутному напрямку, і у зустрічному, йшли люди з візочками, валізами, сумками і наплічниками. Він їх обганяв, і ловив на собі різні погляди — від запитальних до співчутливих. Проїхав міст. На широкому сріблястому дахові-навісі прикордонного поста, що наближався, прочитав: «Россия. МАПП Джанкой». Згадав, як на під’їзді до Чонгару помітив трансформаторну будку, на якій чорного фарбою хтось написав: «За 18 км російські окупанти».

«Значить, усього вісімнадцять кілометрів проїхав», — подумав.

Офіцер російського посту у відпрасованих брюках і сорочці з фуражкою на голові жестом показав Сергійовичу, куди заїздити. Пасічник помітив, як залежно від наближення до машини, обличчя офіцера міняє свій вираз з кам’яної байдужості на кам’яний подив.

— Чому машина у такому стані? — суворо спитав він, підійшовши з боку водія.

— Скло повибивали, не встиг вставити, — почав виправдовуватися Сергійович тремтячим голосом. І тут він вгадав думки і подальші дії офіцера. Той відійшов на два кроки і втупився у номерний знак.

— Що, до бендерівців потрапили?! — спитав.

Сергійович кивнув. Кивнув навіть не на питання, а на інтонацію, що раптово стала привітною.

— Ідіть он туди з документами! — служивий вказав поглядом на віконечко під вивіскою «Прикордонний контроль».

Прикордонник ліниво узяв до рук потертий український паспорт. Погортав, зупинився на прописці і тільки після того підняв очі на власника документа. Примружився. Було цьому прикордоннику років тридцять, не більше. І серйозний вираз обличчя йому не пасував, він ніби силою цей вираз на обличчі утримував. Здавалося, за мить розслабить від стиснуті вуста, і вони одразу у посмішку складуться.

Він піднявся з-за столика з комп’ютером, подивився через скло на машину з причепом.

— Ваша? — спитав.

— Так.

— А це село, Мала Староградівка, воно у Донецькій республіці чи в Україні?

— Між, — відповів обережно Сергійович. — У сірій зоні воно.

— Он як! — ніби і здивувався вголос прикордонник, проте обличчя його знову не змінилося. Ні слова не кажучи, вийшов він кудись зі свого відсіку.

За спиною почулися кроки і голоси. Сергійович озирнувся. Побачив, що його «рухоме майно» — машину з причепом — оглядають одразу троє військових. А причеп вівчарка обнюхує під пильним контролем кінолога. Сам кінолог зарубку від сокири на одному з вуликів пальцем прощупував.

Занервував Сергійович. Навсібіч озирнувся, перевіряючи: всі машини так оглядають і обнюхують, чи тільки його? Але іншим машинам, що стояли на пункті пропуску, росіяни такої уваги не приділяли. Відійшов від віконечка, думав підійти до машини, але не насмілився. «Не треба військовим заважати! — вирішив. — Хай перевіряють! У мене все одно нічого забороненого немає!»

Один з офіцерів ніби почув його думки і повернувся.

— Он там машину поставте! — сказав він холодним голосом і рукою вказав місце трохи збоку від навісу.

Виїжджаючи, Сергійович ледь не зачепив червону «мазду» з дніпропетровськими номерами.

— Дивися,