Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков

— Підкинь до Веселого, братуха! — просив він.

— До траси можу, — злість Сергійовича змінилася на жалість. На п’яних злитися — марна справа.

— Там ніхто мене не підбере.

— А хто мені за бензин заплатить?

— За бензин? — перепитав п’яничка. — А що, ти не маєш грошей? Ти ж «донецький»!

Сергійович отетерів (був ошелешений).

— Ну сідай, — сказав він після півхвилинних роздумів. — Відвезу!

Та чоловік того не помітив. Підійшов до машини, гепнувся на пасажирське сидіння.

— А хто тобі сказав, що я «донецький»? — запитав він, коли виїхали за село, минули і церкву, і кладовище.

— Та всі знають, — пасажир знизав плечима. — Ти ж як милом змазаний! Он Клим до Гальки з магазину рік клинці підбивав, і все марно, а ти як тільки з’явився на донецьких номерах — все, вона твоя!.. Там у вас тепер вже за бабами не побігаєш!

Пасажир позіхнув.

— То що, — спитав Сергійович. — Якщо я звідти, значить херовий?

— А хто тебе знає, — пасажир махнув рукою.

— А якщо херовий, то чому ж вирішив тебе до Веселого підвезти, хоч мені туди й не треба? — знову голос Сергійовича став сталевим.

— А я що? Я не сказав, що ти — херовий. Я сказав, що ти — «донецький»...

Пасажир позіхнув і впустив голову на плече. Задрімав.

Виїхали на дорогу, повернули до Веселого. Тут вже машин стало більше. Фари зустрічних фур сліпили очі. На в’їзді, коли п’ятиповерхівка, де він сьогодні підстригався, вікнами праворуч засвітилася, зупинив Сергійович машину. Розбудив пасажира.

— Приїхали! — сказав.

Той підняв голову, втелющився у лобове скло, повернувся до водія.

— А ти можеш трохи далі, супермаркет «Вакула» знаєш?

Посміхнувся Сергійович. Подумав, що навмисно не придумаєш: спочатку за порадою Галі сюди підстригтися приїхав, а увечері сюди ж вже місцевого п’яничку привіз, ніби як таксистом працювати почав. Довіз пасажира до супермаркету. Той на прощання здивував бджоляра — дав десять гривень на бензин.

— Як звати тебе? — запитав Сергійович чоловіка, який виходив з машини.

— Льоха, — той повернувся і водій уважніше роздивився його обличчя. Звичайне обличчя. Видно, що вранці голився.

— Льоха, я не з Донецька! Я з сірої зони. Розумієш? Я все життя на шахтах працював, нікого не вбив і нічого не вкрав!

— А хіба що? — Льоха знизав плечима. — Я ж нічого... це вони, — він кивнув собі за спину. — Це вони говорять... Та і по телевізору теж...

Повертав не поспішаючи. Думав про Галю, про село, про її односельців, котрі, як тепер стало ясно, засуджують його, його і її.

Знову засліплювало очі фарами зустрічних машин. А він боявся минути свій поворот на польову ґрунтівку. Все нахилявся до керма та вдивлявся вперед.

39

Минув ще один літній тиждень. І умістив він у собі дзвін бджолиних крил, багато сонця, три зустрічі з Галею і її борщ, зварений незважаючи на брак часу, розімлілий на малому вогні, з великими білими квасолинами, котрі спочатку розходилися шкіркою на зубах, а потому танули на язиці. Вечеря складалася з самого борщу, але звичайно, до борщу, як годиться, вона подала чорний житній хліб, горілку і часник.

Того вечора, а було то у п’ятницю, так гарно стало Сергійовичу вдома у Галі, що він злякався. Злякався, що ще дві-три такі вечері, і він більше не схоче повертатися до намету, де щоночі земля штовхала його поміж ребер своєю твердинею через тонкий прихисток спального мішка і через гумове брезентове днище. Приживеться він мовчки, не питаючись дозволу у господині дому. Адже і так знає, чого вона прагне. І бажання її щодо нього цілком законне. Так вирішено законами природи, що всі живі створіння прагнуть жити у парі.

Поки вони сиділи за столом, за вікнами дощ цебенів. І цей дощ як навмисно вистукував об скло тривожними краплями, лякав, щоб Сергійович лишився в Галі ночувати. Якось воно знову на те і вийшло. І не прокидався він більше вночі від турботи про бджіл.

Дощ тут теж став у нагоді, адже за дощу бджоли лишаються у вуликах. Не люблять вони дощу. Правда, сидячи у вуликах, сердиті вони, тому на той час пасічнику краще до їх домівки і не зазирати — вжалити можуть. А сердиті тому, що заважає їм дощ працювати!

Вранці Сергійович теж не поспішав. Після снідання Галя попросила гостя допомогти їй у погребі. Бетонними сходами Сергійович спустився метрів на два донизу, до підземного простору, де під округлою стелею майоріла неяскрава лампочка.

На прохання господині пересунув три пустих бочки з правого кута у лівий, дерев’яні ящики, теж пусті, виніс у двір. Знову спустився, розуміючи, що насправді їй не потрібна його допомога. Сама могла то все зробити без зайвих зусиль. То хотіла йому погріб показати? Мабуть, що так.

Здогад його видався майже вірним, бо коли він знову спустився, у легкому мареві світла побачив на пустій дерев’яній полиці пляшку і дві налиті темним напоєм чарки.

— Вишнева наливка, — солодко промовила Галя. — Минулого року робила. Спробуй!

Вони випили одним ковтком солодкої і неміцної наливки. І пригорнула його Галя, її солодкі вуста, вишневі на смак, торкнулися його вуст. Він не пручався, сам її обійняв, пригорнув до себе. Чомусь пожалів її так, ніби відчув, як хтось несправедливо її образив.

— Ти спокійний такий, — шепотіла вона йому тихо. Її шепотіння видалося теплим. — Мені б з тобою легко жилося.

40

Раннім дощовим ранком почув Сергійович знайоме тарахкотіння. Визирнув з намету. Подумав, що Галя сніданок привезла. Ще не встиг подумати, що у таку погоду снідати доведеться їм у наметі, а не біля багаття.

Залишивши тарахтілку двоколісну під деревом, майже забігла Галя до намету. Сергійович, даючи їй всередину пробратися, розгублено і здивовано на її руки глянув. Нічого в них не було, ні пакета, ні сумки.

— О дев’ятій треба до повороту йти! — випалила вона на одному подиху. — Сашку Самойленко на Донбасі вбили, будемо зустрічати!

— Як зустрічати, якщо вбили?

— Ти що, по телевізору не бачив, як на Західній своїх вбитих зустрічають? На колінах уздовж дороги! А що, гірші? — віддихавшись пояснила вона. — Все село йде!

— Ну, якщо все село, — проговорив Сергійович смиренно і кивнув.

Близько