Сірі бджоли - Андрій Юрійович Курков
Краплини дощу по лобовому склу зашуміли сильніше. Сергійович завів мотор, увімкнув двірники, так під їх скрипучу «музику» і доїхав до магазину.
Галя дала йому шмат свіжого привезеного сальтисону. Чаєм солодким напоїла. І грошей за два кіло меду відрахувала.
— А тут у вас в селі перукарні нема? — спитав він, ховаючи заряджений мобільний до кишені.
— Ні, у нас нема. В районі, у Веселому, там їх кілька. Та ген на в’їзді праворуч у п’ятиповерхівці! Тут їхати хвилин з п’ятнадцять!
— А щоб помитися? — голос Сергійовича став сумнішим і більш прохальним. — Може і баня у них у Веселому теж є?
— А нащо баня? — поблажливо глянула на нього Галя. — У мене колонка, то і душ теплий!
Сергійович зрадів на запрошення. Став збиратися.
— Ну то я зараз поїду підстрижуся, а потім повернуся сюди, в душ!
— Ну давай-давай! — посміхнулася Галя. — Іменини в тебе, чи що?
Сергійович кивнув, що ні.
Хвилин за двадцять побачив перед собою на узбіччі табличку «Веселе» і герб з двома головами волів. Попереду — кілька п’ятиповерхівок. Перша праворуч стояла не на дорозі, а на паралельній вулиці. Перукарню він знайшов легко. Клієнтів не було і молода струнка дівчина у синьому халатику, що сиділа за столиком манікюрниці, на звук вхідних дверей відірвала погляд від планшета.
— Може вам і голову вимити? — запропонувала, коли він вже сів у крісло.
— Не треба, — відповів Сергійович.
— А яку зачіску бажаєте?
— Якомога коротше, щоб не розчісуватися.
Дівчина обрала насадку для машинки, і хвилин за вісім у великому дзеркалі навпроти Сергійович побачив свій оновлений образ, у якому майже все тепер його влаштовувало, окрім неоднорідної щетини на вилицях і підборідді.
— Вас поголити? — здогадалася юна перукарка.
Клієнт кивнув.
Надвір вийшов Сергійович ніби аж молодший. І приємний щем на щоках від одеколону, і потилиця, де дівчина також бритвою пройшлася, а потім побризкала із зеленої пляшечки, також приємно пощемлювала. Сергійовичу було аж якось незручно, що за все це, і за стрижку, і за гоління лише тридцять гривень віддав!
Сів у машину, завів мотор і спіймав себе на думці, що неправильно воно якось — лише до передмістя заїхати! Вирішив проїхатися вулицями, ознайомитися з райцентром.
Повернувся на головну дорогу. Проїхав повз дерев’яну із золотими куполами церкву. Минув банк. Супермаркет зі смішною назвою «Вакула» мимовільно помітив. Так і дістався до протилежного краю містечка. Потім розвернувся та й назад.
Не минуло і години, як він сидів у домі Галі за столом, накритим скатертиною, сидів чистий і з вимитою головою. На скатертині лежав ключ від дому. Ключ, котрий Галя йому так легко передала, ніби він був її чоловіком.
Передала і попросила зачекати, поки вона повернеться з роботи. Пообіцяла нашвидкуруч приготувати вечерю. Руки Галя мала і справді швидкі, але ж на те вона і господиня. Все в неї смачно і швидко ладналося, все, окрім борщу, на котрий вона не шкодувала часу, бо правильний борщ швидко не звариш.
Так вже щоразу ставалося, що перебуваючи в її домі, не міг він про неї не думати. І думати завжди було про що. Давала вона прості і зрозумілі приводи для думок. Адже жінка завжди дасть більше причин для роздумів, ніж чоловік.
«Ну так, гарна вона баба, — міркував Сергійович. — І готує добре. І жити їй самій в такому домі неправильно. Без мужика все одно, що без ладу! Та вже занадто вона проста. І звати просто — Галя. І життя з нею, мабуть, було б надто простим».
Ці думки самі якось викликали з пам’яті Сергійовича інше обличчя — його колишньої дружини Віталіни. Пригадалися її наряди, її красиві «вінницькі» претензії. І до нього, і до його рідного села, і до власне життя з ним. Все, що дратувало його колись у дружині, пригадалося раптом, як пригадуються дитячі пустощі, котрі з роками викликають у батьків посмішку ностальгії.
Він зітхнув. Скерував свої думки на телевізор. Знайшов безкінечний детективний серіал, стежив за гонитвою і стріляниною героїв. У голові виникло відчуття ладу і спокою. Він втихомирився. Так під скрегіт гальм та стрілянину Галю і дочекався.
Ні до вечері, ні під час, вона жодного разу не виказала своє бажання, що узвичаїлося вже в думках Сергійовича. Він навіть здивувався. Його нова зачіска Галі сподобалася. Гладила їжачок чорного волосся долонею, гладила і посміхалася, поки він, втомившись від цього, не зупинив її. А потім питалася Галя, як йому райцентр, чи сподобався. Чи бачив він пам’ятник підкові? Чи заходив до крамниць?
Сергійович похвалив Веселе, щоб зробити їй приємність. І додав, що «люди там хороші», маючи на увазі не населення на загал, а привітну молоду перукарку.
— Так, люди в нас хороші! І там, і тут теж нічого. Від нас до них на завод «Продмаш» чоловік зо тридцять на роботу їздить. А може вже і більше! Розширяються вони.
Хвилин зо п’ять вона нахвалювала райцентр, не минаючи і свого села. І замовкла тільки тоді, коли Сергійович встав з-за столу, даючи знати, що вже йтиме. Мабуть, вона думала, що він лишиться до ранку. Якось само по собі, імовірно, думалося їй, що чоловік, який помився в домі жінки, лишається у тієї жінки ночувати.
Але Сергійович подякував її і за гарячу воду, і за вечерю. Попрощався тепло, майже як рідня. Сказав: «До зустрічі!», вийшов на поріг дому.
За хвірткою, під парканом стояла його зелена «четвірка». Вечірні сутінки «обнулили» її колір. Тепер машина була просто темна і де-не-де виблискувала матово, відбиваючи світло майже повного місяця.
Десь поряд на вулиці було голосно чути розмову. Два мужика сперечалися про футбол. Сергійович вловив з їх розмови слово «Динамо». Торкнувся рукою волосся, перевіряючи, чи нема кепки із логотипом футбольного клубу «Шахтар». Перевіряв і сам з себе подумки сміявся, адже гарно пам’ятав, що пожбурив її до намету.
Виїхав до магазину «У Надії», і тут враз у світлі фар постала перед машиною постать з піднятою рукою. Вдарив по гальмах. Машина ніби спіткнулася, сам забився грудьми об кермо. Вийшов з машини, злий. Готовий вже був ідіота, що кидався під машину, обкласти матюками. Винуватець зіпсованого настрою Сергійовича зростом був нижчий від пасічника. Він ледь тримався на
