Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

Саша буде близько шостої (звісно, цього довбаного p.m.!). Точний час залежить від того, чи треба буде йому щось купити (якщо я подзвоню й попрошу його про це). З сусідньої Санта-Барбари (тієї самої кумедної Санта-Барбари з безкінечного серіалу!), до якої мій чоловік їздить на роботу, десь приблизно півгодини часу, тож якщо немає справ – о шостій він удома: вечеряє, дивиться новини, готується до пробіжки, іноді рушає велосипедом, а Мотя – його вірний джура – лунким дзявканням сповіщає сусідів про відбуття-прибуття. Я не супроводжую його: ми не можемо кидати дітей самих, поки їм не виповниться дванадцять років (усім трьом!), бо за законами штату Каліфорнія це кримінальний злочин. Сусіди донесуть… у поліцію…

Тепер я точно знаю: не краса врятує світ! Аж ніяк! Його врятує доброта! Доброта, в якої (точніше, в якого!) лагідні й розумні очі і який ніколи не образить навмисно. Хай він вкритий ластовинням, місцями так густо, що на руках і передпліччях воно зливається в суцільне золотисте сяйво, має рідкі зуби й великі залисини, та він не прагне мене змінити, перебравши й перекрутивши кожну грань мого єства – від імені до найменшої хиби чи ґанджу, як такий собі кубик-рубік, і не соромиться, що деталі моєї біографії кинуть тінь на йогу бездоганний (слава Богу, не депутатський і навіть не дипломатичний!) життєпис.

Я зрадила свого колишнього чоловіка двічі. Вдруге, коли почала листуватися зі своїм однокласником Алексом Левковичем (для мене він був і залишається Сашею, і жодні обставини його, а тепер уже й мого американського життя не змусять мене називати його інакше!), розлученим громадянином США. Ані відчай, ані безвихідь мого тодішнього існування в Україні не змусили мене шукати порятунку десь у нетрях Інтернету, слід яких виводив десь аж на берег незнаного океану. Мені просто хотілося жити! Бути хоч для когось цікавою! Аби хоч хтось (хай і надвечір, а іноді вже й глибоко поночі!) радів моїй появі (і мені було плювати, що це лише зелене коло моєї присутності на сайті)!

А потім (майже через рік) він освідчився мені, тоді ще заміжній жінці, і я погодилася… Хай десятки моїх київських знайомих заздрісно шепотіли за спиною, що я купилася на Америку! Не буду спростовувати цих припущень, щоб не вбивати їхньої віри у власну геніальність і обраність! Хай Алла Леонідівна (колишня свекруха) зашипіла презирливо просто в обличчя «ку-у-ур-р-рв-в-ва-а-а!», а потім ще й додала, що «хто зрадив раз – той зрадить двічі!»… Якби вона тільки знала, з якою насолодою я подала заяву на розлучення! З яким задоволенням видихнула на одному пориві просто таки в пику її синочкові:

– Вдавися своєю квартирою! І своєю ділянкою теж удавися! Начепи на себе всі мої брюліки! І шуби-дублянки теж можеш сам носити! Мені від тебе нічого не треба! Нічого твого мені не треба!!!

Ох, що з ним сталося, коли на його верескливу заяву про те, що дозволу вивести дітей він ніколи не дасть, я спокійно і повільно (ніби розтягуючи задоволення) витягла зі своєї чорної шкуратяної теки (о! я теж тепер мала теку, тільки соліднішу за його картонну на зав’язках!) заяву Макса про побиття, витяг зі справи, заведеної по цьому факту в прокуратурі, ще купу солідних довідок про тяжкі тілесні ушкодження, непоправні психічні втрати, одним словом, усе те, що в Україні можна «завести» на людину, маючи гроші й зв’язки…

– Що це? – знову верескнув він.

– Це – від п’яти до семи років, залежить від того, на скільки Макс домовиться через свого тестя (ну, ти знаєш його прізвище!)…

І мій колишній чоловік швидко й без зайвих слів підписав усі необхідні папери. Він не турбував нас до відльоту, не прийшов проводжати і більше взагалі не цікавився нашою долею, так, ніби з цим офіційним дозволом видав нам і своє офіційне зречення.

Іноді я заходжу на його сторінку, дивлюсь на світлини його нової дружини, схожої на мене, мов дві краплі води, лише на дев’ять років молодшої. Від знайомих знаю, що він удало прооперував виразку, пройшов реабілітацію і зараз готовий завести дитину в своїй новій родині. Він успішний і забезпечений – нічого не змінилося в його житті. Здогадуюсь, що він спілкується з дочкою і сином і що щедрі доларові купюри надходять на свята не лише від бабусі з дідусем.

Так, звісно, завдячую цим усім Максу! Він не зміг мені відмовити, коли я подзвонила і сказала, що мені потрібна його допомога. Прилетів за тиждень (йому саме треба було бути в Києві на черговій ротації) і, піднявши всі свої колишні депутатські й нинішні дипломатичні зв’язки, видав мені на руки весь необхідний компромат.

Ми зустрілися в його улюбленому ресторані, в якому два роки тому стартували наші почуття. Сидів і виливав на мене неземну синь своїх очей, засліплював усмішкою на засмаглому обличчі (ось він – сінгапурський шарм!), намагаючись весь час зловити мій погляд в об’єктив своєї свідомості. Марна справа! Та й навіщо? Мій життєвий урок я засвоїла добре! Ні! На «відмінно»!

На його провокативне «чи ти справді любиш цього Алекса Левковича?» – лише всміхнулася. Ніколи! Ніколи більше ні один сантиметр своєї душі я не звірю тому, хто відмовився від мене, як від речі, хай і потрібної, улюбленої, та все ж – речі. А на його благальне «скажи, що ти досі мене кохаєш!» я спокійно, весело і з невимушеною усмішечкою відповіла:

– Кохаю? Дурненький! Мабуть, нам обом було нудно… От і все!

Last Christmas,

I gave you my heart,

But the very next day,

You gave it away,

This year, to save me from tears,

I’ll give it to someone special.

– Пані Левкович! Прошу! Сідайте!

– І вам доброго, пане Козлов!

Вмощуюся на м’яку софу навпроти лікаря Козова (звісно, лише подумки називаю свого психолога Козловим!), хоч насправді мені тут ані затишно, ані зручно. Візити сюди тривають уже півроку (Саша наполіг, категорично заявивши, що «депресія – не грип: сама не мине»), результату – нуль, але ми всі сповнені оптимізму. Адже пан Козов – російськомовний лікар (моя англійська досі потребує вдосконалення), такий самий виходець із «совка», і, хоч став американцем на всі сто, все-таки йому простіше зрозуміти загадкову слов’янську душу.

Сьогодні, напередодні Різдва, пан Козов сповнений