Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

І що її врешті не влаштовувало? Чому до його відльоту все не могло залишатися так, як є? А от він хотів би (так, саме з акцентом на слові «хотів»), щоб усе було (просто залишалося…) по-старому! Щоб усе було так, як два тижні тому! Не може бути, щоб вона все забула! Не віриться, що вона розлюбила! Просто неможливо, щоб вона відкинула його!

Абсолютно байдуже, як це називається (хай собі каже, що це кохання, якщо їй так більше подобається)! Все одно, що буде завтра (та й яке спільне завтра може в них бути?), навіть сьогодні! Аби тільки вона знову приходила, знову обіймала-цілувала, аби тільки вона… знову належала йому!

Все має бути так, як було… Вона не зможе йому відмовити. Бо… бо йому так хочеться, бо так мусить бути…

На щастя, Редьковський поїхав «на роботу» до свого виборчого округу, а ключі від хати залишив (про всяк випадок) йому. Тому ніхто більше не завадить, не зашкребеться в неслушний момент! Може, саме це її так уразило? То хто ж знав? Він цього аж ніяк не міг передбачити! Це просто випадковий збіг обставин, не більше. От про це вже точно згадувати не варто!

Проста лляна сукенка, перехоплена на талії білим вузеньким ремінцем, розпущене волосся розсипалося по плечах, світлі, якісь дівчачі черевички на платформах. Це вона? Це вона. Геть не змінилася і все ж не така, як була… В чому ж відмінність між тією, яку по-зрадницькому покинув тоді, і цією, що впевнено й швидко біжить доріжкою на роботу?

Догнав у два кроки. Поглянула (з погано прихованим розпачем, чи це лише здалося):

– Ти щось маєш мені сказати?

Чи він має їй щось сказати? Так! Він має їй щось сказати! А чи вона натомість хоче йому сказати «щось»?

– Може, й ти щось скажеш? Наприклад, «добрий день»! Для початку було б цілком доречно…

Показав очима на невеличкий скверик за її офісним центром. На його ранкових доріжках було порожньо й по-літньому сонячно.

– Я не можу зараз… на роботу запізнюся…

То вона не може? А доведеться! Доведеться! Хай навіть ціною запізнення на роботу! Зупинився і зупинив її, різко й грубо схопивши за руку.

– Ти що, не розумієш, що нам треба поговорити?

Мовчить, дивиться кудись убік (на скляні вертляві двері чи що?), може, боїться, щоб знайомі чи співробітники не побачили?

– Через місяць мене тут не буде! Чи тобі цілком байдуже?

Невже і цей аргумент не подіє? Не змусить її серце битися швидше, не розтопить лід у цих очах? Тільки зараз десь там, усередині, ворухнулося: а може, вона й рада, що він їде? Схопилася за це, як за рятівний круг, бо як очі не бачать, то й серце не болить?…

Роззирається налякано. Боїться, щоб ніхто не помітив! Дбає за репутацію? В нього теж, між іншим, репутація!

– Ти не читав мого листа?

– Якого ще листа?…

Ледь стримав лайку, що вже була на язиці, готова зірватися, стати таким собі словесним ляпасом. Що його так розлютило? Її спокійна відстороненість (жодного натяку на почуття, ніби не обличчя, а машкара якась) чи цілком недоречні тепер вигадки (який іще лист, про що мова, жодного листа ні поштою, ні e-mail від неї він не отримував). Майже тяг її за руку до дерев ранкового скверика, до самотньої лавки за ними. Не опиралася, йшла, аж бігла, прилаштовуючись до його швидкої ходи, і весь час щось намагалася пояснити:

– Я тоді тобі в твій портфель кинула… я думала… думала, ти відразу помітиш, прочитаєш і все зрозумієш… правильно зрозумієш…

Який портфель? Який лист? Дивився на неї, слухав її виправдання, але не чув – не розумів їх змісту. Вона була так близько… І він зовсім цього не планував. Навіть не думав про це! Та коли побачив її обличчя поруч, наодинці (не озирався перевірити, але якимось шостим чуттям осяг, що вони тут самі) – це сталося мимоволі… Її вуста, заплющені очі і цей довгий (цілу вічність) поцілунок.

– Сьогодні? І завтра не зможеш? Тоді післязавтра? Скину тобі адресу есемескою, якщо ти мене розблокуєш нарешті! Розблокуєш? Тоді до післязавтра!

Дивився, як ішла викладеною ажурними плитками доріжкою, заходила у вертульку дверей, проводила магнітним бейджиком по турнікету. Кольори стали насиченіші чи це просто легка тінь майже невидимої хмаринки набігла на сонце? Чому ця ранкова зелень стала виразніша і темний відбиток сплетених десь там, угорі, гілок творить на землі, на траві, на доріжці дивне рухоме мереживо? А ці посвистування невидимої пташки, такі по-літньому піднесені й радісні? Чому він спостеріг це все саме тепер?

Сидів і не міг звестися, скутий якоюсь нехіттю. Може, все навколо і те, що всередині, – це і є щастя? Чи щастя – це коли серце вистрибує від самого тільки погляду на неї? А може, це ті години й хвилини очікування заповітної зустрічі?

Хай буде, що буде, але цей перший місяць літа (їхній останній місяць) він утримає! Він не пропустить цього першого місяця літа…

Цвіте терен, цвіте терен,

А цвіт опадає.

Хто в любові не знається,

Той горя не знає.

Заповнені, забиті вщерть вечірні парковки біля будинків. Ще не так і пізно. А місць уже немає, вільних місць уже немає. Точнісінько як у житті…

Ще не пізно. Велика вертка стрілка, що безліч разів за день обганяє (і ще не раз обжене) малу й неповоротку на крутих поворотах долі, не добігла й восьмої вечора.

Ще не пізно. Ще можна все повернути. Повернутися назад до теплого затишного кубелечка, де він сидить і щось видивляється в Інтернеті (а може, переглядає газету чи занурився в якийсь інший текст), діти плавають акваріумом-квартирою, як дві великі чудо-риби, шукають, чим би поживитися-розважитися. Повернутися, щоб більше не відчувати цього паралізуючого страху, болючого (до судом у шлунку), липкого й огидного. Не відчувати докорів сумління. Може, його взяти й ампутувати, те кляте сумління? А чого ж, ампутують же всілякі непотрібні органи на кшталт апендикса? А що відчувати потім? Тихе божевілля, гучний відчай, змитий ранковим душем, щоб ніхто не бачив (крім послужливого крану), ніхто не бачив її сліз, не чув (окрім тепленької води), як тихенько й похапцем чавить вона в собі ще не народжені ридання?