Мелодія кави в тональності сподівання - Наталія Гурницька

Наталія Гурницька

Мелодія кави в тональності сподівання

Передмова

Мелодія кави у вирі життя

Що буває, коли втрачаєш кохання? Кохання таке велике, що заступає цілий світ? Те почуття, котре й стало для тебе цілим світом? Стало небом і зорями, повітрям і хлібом… як вижити, втративши все це? Як дихати, рухатися, сміятися, коли те, що тримало тебе, – зникло без вороття? І чому інші почуття, схожі на бліді відбитки цього, найголовнішого, уже здаються неважливими, притлумленими, попелясто-сірими тінями у безкінечному дощовому дні, який ніколи не забарвиться сонцем?

Чи буває життя після втрати любові? Так. І зазвичай ним рухає слово «мусиш».

Перший роман Наталії Гурницької «Мелодія кави у тональності кардамону» став явищем у сучасній українській літературі – яскравий, захопливий, ніжний і проникливий, неймовірно чарівний, він підкорив читачів із тією ж легкістю, з якою був написаний. Але ця легкість позірна – за кожним рядком стоять роки копіткої, титанічної праці авторки, її безсонні ночі, сотні й тисячі архівних сторінок, досконало вивчене історичне минуле рідного Львова… Нерозривний зв’язок поколінь, любов довжиною у вічність – реальна, найсправжнісінька, така, що аж віддих переймає, коли думаєш про неї, – усе це, майстерно перенесене на літературний ґрунт, забезпечило роману заслужений успіх, зробивши його еталоном романтичної прози, насправді вибуховим дебютом. Нині маємо довгоочікуване продовження, не менш яскраве і талановите.

«Мелодія кави в тональності сподівання» – це історія Анни та її життя після втрати коханого чоловіка. Образ Анни набуває зрілості та довершеності, лишаючись повнокровним і неймовірно реальним; у цій жінці ми бачимо незламний внутрішній стрижень, глибоку віру в Бога, усвідомлення своїх обов’язків перед родиною, жіночу мудрість і силу, не фізичну, але душевну, духовну, розважливість, поміркованість – і велику жагу щастя. Щастя найпростішого, побутового, такого, щоб діти не хворіли і достаток був, адже любого чоловіка поруч вже немає, тому й не жде Анна пристрасті, не прагне нового шлюбу чи амурних пригод. Проте життя непередбачуване і часто-густо підкидає саме те, чого не ждеш, те, про що не мрієш, і те, із чим не завжди виходить дати раду. Але що робити з викликом? Відповідати на нього. Як? То залежить від багатьох чинників. Головне – за будь-яких викликів лишатися собою і точно знати, що тобі потрібно. Героїня Гурницької певна себе і приймає те, що їй судилося долею, з величезною внутрішньою гідністю, притаманною справжнім жінкам. При всій своїй тендітності та жіночності, Анна – незламна, і любов у неї буде лише справжньою. Або не буде взагалі.

«Мелодія кави в тональності сподівання» не залишить вас байдужими. Цей роман не забудеться, не зітреться з пам’яті, неодмінно торкнеться вашого серця ніжними, мудрими словами, покличе вас до своїх сторінок мріями та сподіваннями, чарівними спогадами, лагідним теплом неймовірної історії про вічне кохання. Заваріть собі кави, охопіть філіжанку долонями, щоб зігріти їх – і своє серце – передчуттям дива, а потім сядьте в улюблене крісло і розгорніть цю книгу. І незабаром ви почуєте її – ту чарівну Мелодію Істинної Любові, Симфонію Пристрасті у вирі непростого, швидкоплинного, жорсткого, а часом і жорстокого, але завжди прекрасного, бо єдиного, – життя.

Наталка Шевченко, письменниця.

Присвячується моїй бабці Олі та дідусеві Івану-Михайлу Гурницьким.

Їхнє життя було непростим, доля складною, а кохання трагічним, проте вони завжди залишалися для мене зразком інтелігентності, вишуканості та культури, притаманних довоєнному Львову.

Частина перша

Мінор життя

1856 рік

Розділ 1

До вікна зазирала ніч – темна, безпросвітна, безнадійно холодна, занурена у власну осінню приреченість, замкнена на неможливість повернення до теплих літніх вечорів, до соковитих барв і яскравих емоцій. Ще одна тривожна самотня ніч, відгороджена від домашнього затишку стіною сірого дощу, пронизливого вітру та померлого листя. Час, коли надії примарні, туга здається невиліковною, а від зневіри та остаточного розчарування рятує непевне сподівання на кращі часи. Саме таке сподівання на кращі часи, а ще крихітне дитя всередині й рятувало Анну від цілковитої втрати бажання жити. Нескінченно довгі місяці по смерті чоловіка не так жила, як виживала. Не так намагалася бути діяльною та енергійною, як прагнула не розгубити бажання жити, робити хоч щось, рухатись, ходити, говорити. Не так будувала плани на майбутнє, як примушувала себе не жити лише минулим. Очевидно, у житті є втрати та трагедії, з якими неможливо змиритися або забути. Час лікує далеко не всі рани. Він лише притлумлює гостроту відчуттів, дає перевести подих, щоб жити далі, але, як задавнена хвороба, ніколи не відпускає повністю. Варто необережно торкнутись спогадів – і біль повертається з новою силою.

Зрештою, Анна й сама це бачила. Смерть Адама залишила у ній надто глибокий шрам, і не лише щеміла в серці, але й примушувала боятися думок про майбутнє. Єдине, чого хотілося в такі моменти – заховатися, затаїтися, не будувати жодних планів чи ілюзій, а жити одним днем та берегти у собі їхнє з Адамом ще не народжене дитя.

Смерть чоловіка боляче вдарила по всьому, чим жила раніше, позбавила ілюзій та легкості. Вже не дивилася на світ широко розплющеними очима, не очікувала подарунків долі і не сподівалася на щастя, проте в якусь мить невловимий порух дитячого тільця всередині повернув у її життя приємність звичних речей: захоплення барвами світу, красу звуків музики, тепло доторку сонячного проміння до шкіри, смак гарно приготованої кави, затишок упорядкованого побуту, можливість займатися тим, що подобається. Зрештою в ній перемагало прозаїчне бажання просто жити далі і, може, колись налагодити життя так, щоб воно не було суцільним болем та тугою за минулим.

Відчувала, що чинить правильно, а тому трималася саме за буденне та банально просте: за спокійне тепло ненародженої дитини під серцем, за неквапливість часу очікування пологів, за звичність щоденних справ, за любов до дітей, за маленькі радощі, які роблять існування приємним та зручним, але найдужче – за прагнення виносити та народити здорове немовля. Як житиме далі, думати поки що не хотілося. Найголовніше – це їхня з Адамом ненароджена дитина, а все інше якось залагодиться. Дитина, яку носила у собі, – це, певно, єдине, що не лише примирило її зі смертю чоловіка, але й подарувало надію. Якби втратила дитя,