Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова
Ні. Він їх не знайомив… І не виправдувався… Не впав на коліна… Не благав пробачити…
Він не робив нічого, що вказувало б на якісь додаткові (сердечно-інтимні!) обставини. І тільки коли він не пустив її в квартиру, перепинив у коридорі, загородивши собою прохід, вона відчула, що це правда, що тут хтось є, крім нього. Вікуся не збрехала…
Як зручно мати собаку! Для таких випадків зручно мати собаку. Прогулятися з собакою – це шляхетніше за пакет зі сміттям, який просто негайно треба винести, щоб не смердів!
Коли вони, нагулявшись, повернулися, її вже не було в помешканні. Інтуїтивно відчула: її немає…
Вона пішла, та з’явилася ця пожежа в Максових очах, відверта неуважність, і відстороненість, і вже звичне «втомився… болить голова» в ліжку… На всі допитування (може, захворів? неприємності на роботі? щось сталося?) – незмінна («в мене все добре») відповідь…
У той страшний вечір, коли він так довго й ретельно збирався (попросив попрасувати улюблену теніску!) на зустріч із Редьковським («Тобі там буде нудно!» – відкинув категорично її несміливу пропозицію піти з ним: «Там буде суто чоловіча компанія!»), знову виник той противний і липкий страх, а з ним і передчуття якоїсь катастрофи.
Він не повернувся того вечора. Тобто того вечора він не повернувся сам. Пізно, майже о першій ночі, його привели попід руки двоє міліціонерів, брудного й закривавленого. Смерділо алкоголем, засохлою кров’ю, ще чимось… Чимось огидним, тим, про що не хочеться чути, на що не хочеться дивитися… І тоді вона зрозуміла, миттєво усвідомила, що якби з ним щось сталося, вона… Вона б не змогла далі жити, існувати в світі – без – Макса…
І тому вона відразу, з першого слова повірила всьому, що розказали ці двоє з міліції (а Макс криво посміхався розбитим ротом і дурнувато хихотів, коли заходило про зловмисників, хитренько поглядаючи то на одного, то на другого товариша з органів). Вона повірила… А ще зрозуміла, що віднині й довіку житиме в тій половині світу, де буде брехня – плутанина – міфотворення – бажане замість дійсного – запасний варіант – інший план дій – підміна – фальсифікація, але де буде цей чоловік, де буде спільний простір, де будуть вони… І не потрібна їй правда!
– Ну, побився з кимось по п’яні! Загоїться як на собаці! – буркнув її батько, який, звісно, був не в захваті від цієї пригоди (виїзд на посаду за декілька тижнів! а якщо у МЗС дізнаються?), але й особливої трагедії в тому не вбачав. І тільки очі Максового батька, те, як він дивився на свого сина, знову ніби відхилили завісу над тією правдою, про яку вона не хотіла нічого чути…
– Ця жінка приходила подивитися квартиру. Буде винаймати її після нас, – сказала вона Віці й сама в це повірила.
Не було ніякої «іншої». Немає. Не буде. А все, що було, розказали їй двоє міліціонерів…
– Кірусю! – Макс потягнувся в своєму кріслі, і її голова залишилася без опори, – Слухай! Піди придивися собі якісь парфуми в «дьюті-фрі»… І мені заразом щось глянеш… Цілком покладаюся на твій смак! На картку.
Він встав і трохи походив, щоб розім’яти ноги. Кіра пішла? Здається, таки пішла. Знову сів, підсунув ноутбук. Всі садна й подряпини зійшли з лиця, – а з душі? Чи забуде він колись цю ганьбу, приниження й безсилу лють, що клекотіла (та й досі клекоче!) всередині (піти б, повибивати цьому козлу зуби, і хай уже показує цю свою течку, кому хоче! може, так воно й краще буде?), палахкотить, не вгасає, та й чи згасне коли? Забуде він її? Логіка й досвід усіх його стосунків давали однозначну відповідь – забуде…
Файли під паролем. А який пароль? Такий складний, триступеневий (ніби й собі вже не довіряв!), що й сам сумнівається, чи згадає його? Відкрилося… Отже, не забув…
Ось її листи, зібрані в одну дуже секретну течку (чи думала вона колись, що він такий сентиментальний, що зберігатиме це, як найбільший скарб, перечитуватиме?), ось вірші з другої теки… А в цій – фото… Ось усміхається, саме прибігла на півгодини після роботи (біла блузка і темна спідниця – все за офісним дрес-кодом). Усміхається (чи він забуде коли цю усмішку?)… А ось улюблена «Спляча красуня»: очі заплющені, волосся розсипалося по подушці, ковдри немає (здається, того дня було дуже спекотно! занадто спекотно, щоб укриватися!), стрункі ноги, лінії стегон, груди – майже довершена, якби не цей шрам унизу живота – від кесаревого розтину, не лише косметичний дефект, а й постійне нагадування, що вона «чужа», належить іншому, якому народила дітей, який був і залишиться першим у її житті не лише за хронологічним порядком… Вона не спала. Погодилася на цю світлину. Погодилася після довгих умовлянь…
Видалити це все? Всі ці течки з паролями (звісно ж, різними, бо всяко буває)? Знищити? Одним натиском клавіші DELETE? Щоб більше не було… Не манило… Не надило контуром нездійсненного, проекцією мрії… Щоб тільки одна стерильно-біла порожнеча – і тут, у комп’ютері, і там, у серці?
Рука завмерла, так і не натиснувши на ту кнопку невідворотності. Рука завмерла, бо що? Ще не готова? Чи час не настав? Час забуття чи безпам’ятства?
А вона так і не подзвонила ні разу… Хоча могла ж? Могла з роботи, з якогось автомату в обід, із телефона співробітниці врешті-решт… Відлітає, не попрощавшись і не простившись із нею, не подивившись в очі, не перепросивши… Чи це потрібно? Їй? Йому? Мабуть, зайве.
Оголосили посадку. І відразу жива черга зарухалася крізь останній пропускник-кордон тут, в Україні, вперед, тамуючи збудження, страх і нехіть до цього перельоту…
В обличчя вдарило спекою – несподівано і відверто, а головне, неочікувано, бо знати – одне (звісно, бачив на табло, що надворі плюс тридцять п’ять), а відчути – зовсім інше. У цьому гігантському хоботі, де треба було швидко рухатися (аби задні не наступали на ноги!) вперед і вперед до вузького проходу в череві літака, раптом панічно відчув усю хибність останніх своїх життєвих кроків! До болю чітко усвідомив помилковість оцього всього: посольсько-сінгапурської роботи, одруження не з тією, втрату коханої, крах ідеалів, брак життєвих цінностей, відсторонення від себе, зради самого себе. Відчув безслівно, на якомусь глибинному внутрішньому рівні: все – мало – бути – не – так! А як? Може, ще не пізно? Все виправити? Почати спочатку?
– Чоловіче! Ви йдете?! – якась літня пані настирно термосила його за наплічник (він і не помітив,
