Київ.ua - Тетяна Валеріївна Бєлімова

– Та пішов ти! Пішли ви всі!

Хотіла проскочити повз нього у вузьку шпарину проходу, туди, де у вільному світі поволі заходило чудове багряне сонце, смуги якого відбивалися червоними плямами на вікнах декількох видних звідси будинків, та він знову штурхнув її, цього разу вже не стримуючи сили, так що заточилася, ледь не впавши.

– Куди? – його лице враз набуло страшного звірячого виразу, від удаваної жартівливості не лишилося й сліду. – Куди? Ми ще не завершили! Ти захотів її (з ким не буває! по собі знаю, як вона діє на мужиків!), але ти не врахував одного нюансу! Це чужа жінка! Це – мати моїх дітей! Вона – моя! Затям це раз і назавжди: вона – моя!!! А тепер твоя черга! Зроби все правильно, бо від цього тепер залежить твоє життя! Твоє подальше життя…

Дивилася на Макса, на його пересохлі, розбиті губи, якими він ворушив, намагаючись щось вичавити з себе, і невимовний жаль ріс, наче плід, десь глибоко всередині. Жаль, великий і темний, як ніч, що невблаганно насувалася хтозна-звідки, всесильна й неозора; жаль до цього потовченого-побитого чоловіка (як же він поїде тепер у те посольство? як пояснить удома?), до себе – пташки з підрізаними крилами, що так і не змогла навчитися літати, до нього, хоч який він був, але не заслужив, звісно ж, не заслужив ні її зради, ні брехні…

– Альоно! Послухай! Я… я більше ніколи тебе не потурбую… я тебе більше ніколи не потурбую…

Глухий, якийсь ніби спитий, надтріснутий голос… Про що це він? Що це за визнання перед цими лакузами? Чого це раптом?

– От і молодець! – Солоденька і від цього ще гидотніша посмішка дисонувала і його злими, аж чортячими, очима. – Зараз хлопці тебе завезуть у райвідділ, оформлять розбійницький напад, випишуть довідку, тому, повір, проблем у тебе не буде ні вдома, ні на роботі. А спробуєш смикнутися, моя течка (ти в неї зазирав, усе бачив!) ляже, куди слід…

Що коїться? Про що він? Які можуть бути домовленості в нього з Максом? Невже Макс отак просто відмовився від неї? Зрікся вже двічі, як той невірний апостол (чи слід чекати й третього разу)? Злякався? За своє теперішнє влаштоване життя, за посаду?

– Максе! Не слухай ти його…

Не встигла договорити, власне, докричати (не помітила, коли й перейшла на крик): важкий ляпас стулив рота і таки збив із ніг, проте наступної миті та ж сама рука, яка щойно била, швидко підвела й поволокла назад, у прохід, туди, де згасав прекрасний вечір чудового літнього дня.

– Все! Finita la comedia! А з тобою будемо вдома розбиратися!

Ці слова перекрили останнє, що встиг їй у спину вигукнути Макс. Вона тільки розчула «змусили» і чи «пробач», чи «не плач»… Вона радше відчула, ніж побачила, що його знову б’ють, і, обернувшись, ледь розгледіла його згорблену постать із піднесеними руками (намагався закрити голову й обличчя) – ні, його вже не били, тільки шарпали і щось пояснювали, голосно й смачно матюкаючись.

Майже поруч із трансформаторною будкою з приліпленими до неї гаражами на спортивному майданчику хлопці, ще, власне, пацани, весело ганяли м’яча. Вони чули якісь крики та лайку і, чи наслідуючи невидимих дорослих, чи вже й самі були навчені і давно мали матюччя в своєму лексиконі, але й собі вряди-годи кидалися різними «б…» і «х…» – так, знічев’я, для зв’язки слів.

Чи я в лузі не калина була?

Чи я в лузі не червона була?

Взяли ж мене поламали

І в пучечки пов’язали —

Така доля моя! Гірка доля моя!

Від битого скла на підлозі (потовчені вази, скляні рамки від фотокарток, статуетки, порцелянові свічники, шибки з дверей – усе, що може битися, розлітаючись на тисячі дрібнесеньких кавалків, на зоряний пил, усе, що трапилось під руку – в обсяг зорута досяжності) – блискучий сріблястий килим… Він виграє в світлі нічних ліхтарів, які скісними струменями б’ють крізь відкрите (фіранки зірвано) вікно, відбиває всією своєю поверхнею згустки фар нечисленних цієї глухої опівнічної пори автомобілів.

Пульсує кров у розбитій губі. Пульсує кров у розбитому серці (ще пульсує кров у тому серці? може, краще вже їй зупинитися?). Друга чи третя година напівсну-напівмарення.

Його немає. Де він? Одягнув переляканих дітей, які, ясна річ, прокинулися від цього содому й гоморри, і кудись забрав. Він сказав (сказав їм, не їй!), щоб вони не розпускали шмарклів (так і сказав: «Не розпускайте шмарклі! Ви вже не малі!»), що повезе їх до бабусі. Він сказав, що повезе їх до їхньої бабусі…

Ні, він не бив її. Він ніби свідомо оминав її, не наближаючись, усім своїм виглядом демонструючи огиду до неї. Може, краще б уже побив? Усе одно ця сила ненависті (руйнівна, безтямна, неконтрольована, а навпаки – всеохопна) рвалася назовні чорними енергетичними хвилями, трощачи усе на своєму шляху.

Невже це вона викликала – виростила – виплекала в ньому цю страшну й безмежну злість, жахливу в своїй неосяжності? Він ніколи таким не був! Так, він і раніше бував лютим, аж білів від цього почуття, що закипало десь усередині. Але ще ніколи він не був таким… таким подібним до звіра! Коли він тут усе трощив червоними від власної ж крові кулаками, глухо рикаючи, вона раптом зрозуміла: то не він, то розбуджений у ньому звір!

«…людина – це такий собі перемикач, на кшталт звичайного настінного, який вмикає або вимикає світло… все в людині залежить від отої клавіші перемикання… натиснеш в один бік – і до тебе обернуться всміхнено-сонячним боком… натиснеш в інший – маєш звірячий вишкір…»

Яка цікава думка оце застрягла їй у голові! Застрягла і мляво ворушиться різними семантичними відтінками. Майже афоризм. І головне, її власна! Може, записати десь, поки не забула? Раніше вона любила записувати думки. Колись давно… В іншому житті…

Четверта чи п’ята година напівсну-напівмарення. Не помітила, коли провалилася в тяжкий бляклий сон, темний, як підвал без вікон-дверей, глухий і затхлий, увесь просякнутий застояним підземним повітрям.

Прокинулася від одноманітного скреготливого звуку: його мама (сама Алла Леонідівна!) змітає в совок скляні скалки, а більші – руками в рожевих господарських рукавичках – обережно складає у цупкий поліетиленовий мішок. Може, вдати, що спить? А коли вона піде, непомітно дременути звідси якнайдалі…

Заплющила очі, відвернулася від дверей. Від пекучого сорому не хочеться нікого бачити. Що ж це? Що ж вона наробила? Із